“Тоді учинила вся громада великий зойк і заголосила. І люди плакали тієї ночі”. Відразу ж вибухнуло повстання, піднявся бунт, оскільки сатана повністю опанував людьми, і вони, здавалося, збожеволіли. Ізраїльтяни проклинали Мойсея та Аарона, забувши навіть про те, що Бог чує їхні нечестиві слова і Ангел Його присутності, що перебував у хмарному стовпі, є свідком жахливих приступів люті. Вони з гірким жалем кричали: “О, якби ми були померли в Єгипетському краї, або щоб ми померли в цій пустелі!” А потім увесь свій гнів вони вилили на Бога: “Навіщо Господь провадить нас до того краю? Щоб нам полягти від меча? Щоб жінки та діти наші стали здобиччю? Чи ж не краще нам повернутися до Єгипту?” І сказали вони одне одному: “Оберімо собі вождя та й повернемось до Єгипту!” Таким чином вони звинувачували в обмані не лише Мойсея, а Самого Бога за те, що Він обіцяв їм дати землю, якою вони неспроможні заволодіти. Ізраїльтяни настільки далеко зайшли у своєму безумстві, що навіть обрали з-поміж себе провідника, який повів би їх назад до землі їхнього страждання та неволі, звідкіля їх визволила рука Всемогутнього.
У приниженні й розпачі “впали Мойсей та Аарон на обличчя свої перед усією громадою Ізраїлевих синів”, не знаючи, що зробити, аби втримати їх від такого необачного, гарячкового кроку. Калев та Ісус Навин робили спроби втихомирити бунтівників. Розірвавши свою одежу — свідчення великого горя й обурення, — вони кинулися в гущу народу; їхні дзвінкі голоси пересилили вируючі вигуки та голосіння охопленого бунтом народу: “Земля, що нею переходили ми, щоб оглянути її, — земля та вельми хороша! Якщо Господь уподобає Собі нас, то впровадить до тієї землі і дасть її нам, бо то земля, що справді тече молоком та медом. Тільки не бунтуйтесь проти Господа, і не бійтеся народу того краю, бо вони — мов хліб для нас! Захисту в них немає, а з нами Господь, — не бійтеся їх!”
Хананеї на той час вже доповнили міру свого беззаконня, і Господь не міг більше терпіти їх. Без Божої охорони вони мали стати легкою здобиччю. Згідно із Заповітом, укладеним Богом, ця земля була обіцяна Ізраїлю. Але народ повірив фальшивому повідомленню розвідників, яке і ввело всю громаду в оману. Зрадники зробили свою справу. Якби лише двоє дали хибний звіт, а усі десять закликали б народ заволодіти землею в ім'я Господнє, то і в такому разі люди, напевно, прислухалися б до поради двох, а не десятьох. Таким великим було невір'я. В даному ж випадку лише двоє стали на захист правди, тоді як десятеро підбурювали до повстання.
Невірні розвідники зчинили крик, погрожуючи Калеву та Ісусу Навину; чимало людей почали кричати, щоб вірних мужів закидати камінням. Знавісніла юрба схопила каміння, аби розправитися з Калевом та Ісусом Навином. Люди вже кинулися вперед, волаючи, як божевільні, коли раптом каміння повипадало з рук, а вони самі завмерли, тремтячи від страху. Бог втрутився, щоб запобігти кровопролиттю. Слава Його присутності у вигляді палаючого вогню осяяла Скинію. Весь народ дивився на Господнє знамення. Хтось, могутніший за них, явив Себе, і тепер вже ніхто не наважувався протидіяти. Розвідники, що принесли погану вістку, попадали на землю; від жаху вони намагалися сховатися в своїх наметах.
Тоді Мойсей підвівся й увійшов до Скинії. Господь об'явив йому: “Ударю його поразою і вигублю їх; а від тебе виведу народ більший і сильніший, ніж вони”. Але Мойсей знову став благати за свій народ. Він не міг погодитися з тим, щоб вони загинули, а від нього вийшов могутніший народ. Звертаючись до Божого милосердя, він благав: Нехай же звеличиться сила Господа мого, як Ти обійде: “Господь довготерпеливий, і багатомилостивий…” Прости ж провину цього народу з великого милосердя Свого, як прощав Ти цьому народові від Єгипту й аж досі!
Господь пообіцяв пощадити Ізраїля від негайного знищення, але через невір'я й малодушність ізраїльтян Він не міг виявити Своєї сили в підкоренні їхніх ворогів. Тому у Своїй милості Він звелів їм обрати єдино безпечну дорогу і повернутися назад до Червоного моря.
Народ, охоплений бунтом, кричав: “О, якби ми померли… в цій пустелі!” Тепер це бажання могло бути задоволеним. Господь об'явив: “Як ви наговорили в Мої вуха, так Я зроблю з вами. У цій пустелі поляжуть ваші трупи —усі, що були перелічені, усім вашим числом від двадцяти років і старше… А діти ваші, що про них ви казали, мовляв, стануть вони здобиччю ворогові, Я їх введу туди і вони пізнають країну, якою ви знехтували”. А про Калева Він сказав: “Але раб Мій Калев за те, що у нього був інший дух і він виконував накази Мої, Я введу його до краю, куди він ходив, і потомство його успадкує його”. Подібно до того як розвідники звершували подорож 40 днів, так і Ізраїль мав блукати по пустелі ще 40 років.
Коли Мойсей повідомив народу божественне рішення, лютість перетворилася на скорботу. Люди зрозуміли, що вони покарані справедливо. Десятьох невірних розвідників вдарила від Бога пораза, і вони померли на очах усього Ізраїлю; в смутній долі, що спіткала їх, кожна людина вбачала власну долю.
Здавалось, що ізраїльтяни щиро розкаюються у своєму гріхові, насправді ж вони сумували не стільки з приводу своєї невдячності та непослуху, скільки через наслідки лихої поведінки. Коли вони зрозуміли, що Господь не змінить Свого вироку, то знову стали свавільними і оголосили, що не повернуться назад до пустелі. Наказуючи їм відійти від володінь їхніх ворогів, Бог випробовував їхню покірність і виявив, що вона не була правдивою. Вони розуміли, що тяжко згрішили, давши волю поганим почуттям та роблячи спроби знищити двох розвідників, які переконували їх в необхідності послуху Богові; разом з тим вони боялись, що припустилися страшної, фатальної за своїми наслідками помилки. їхні серця не змінилися, і вони лише чекали приводу, щоб вдатися до подібного ж повстання. Це повністю відкрилось, коли Мойсей, спираючись на Божий авторитет, звелів їм повернутися в пустелю.
Божественне рішення, за яким Ізраїль не увійде до Ханаану ще 40 років, принесло Мойсеєві, Ааронові, Калеву й Ісусу Навину гірке розчарування, але вони покірно підкорилися цьому рішенню. Однак ті, котрі нарікали на Бога, бажаючи повернутися до Єгипту, гірко плакали й уболівали за втраченим; вони зрозуміли, що благословення, якими вони знехтували, забрані від них. Їхні скарги тоді були безпідставними, але тепер Бог послав їм справжню причину для ридань. Якби вони жалкували про свій гріх, викритий перед ними, то Бог не виголосив би такого вироку; але люди побивалися й тужили через покарання, яке мали понести; їхня печаль не була розкаянням і тому про скасування вироку не могло бути й мови.
Ніч минула в голосіннях, але з настанням ранку до ізраїльтян повернулася надія. Вони вирішили спокутувати свою малодушність. Коли Господь звелів заволодіти землею, вони відмовились; тепер же, коли Він наказав повернутися назад, вони знову виявили себе такими ж бунтівниками. Вони вирішили самі напасти на той край і заволодіти ним. Можливо, гадали вони, Бог схвалить їхню сміливість і змінить Свій вирок.
Їхнім обов'язком і перевагою було увійти у цей край в час, призначений Богом, але через впертість і зневагу це право було відібране від них. Сатана досягнув своєї мети, перешкодивши їм увійти до Ханаану; тепер же він штовхав їх, щоб вони всупереч божественній забороні вчинили саме те, що відмовилися зробити згідно з Божою вимогою. Підбуривши їх таким чином вдруге на повстання, великий ошуканець знову здобув перемогу. Вони засумнівалися в Божій силі, яка в поєднанні з їхніми зусиллями дозволила б їм заволодіти Ханааном, а тепер сподівалися досягти цього самого власними зусиллями, незалежно від божественної допомоги. “Згрішили ми проти Господа, — кричали вони, —ми вийдемо, і будемо воювати так, як заповідав нам Господь, Бог наш” (Повторення Закону 1:41). Як же жорстоко засліпив їх гріх! Господь ніколи не давав їм наказу “йти і воювати”. В Його наміри входило, щоб вони заволоділи обітованою землею не силою зброї, а беззастережним послухом Його повелінням.