Хоч серця людей не змінилися, однак вони були змушені визнати свій гріху тому, що вчинили нерозумно, вчинивши бунт після повернення розвідників. Тепер вони оцінили благословення, які так необачно відкинули, визнали, що не увійшли до Ханаану тільки через власне невірство. “Згрішили ми…”, — говорили вони, визнаючи, що завинили в цій справі саме вони, а не Бог, Котрого так запекло звинувачували у невиконанні обітниць, які Він дав їм. Хоч їхнє визнання і не було плодом правдивого покаяння, все ж воно послужило виправданням Божої справедливості щодо них.
Так Господь діє і сьогодні: через визнання людьми Його справедливості прославляється Боже Ім'я. Коли люди, заявляючи про свою любов до Нього, починають скаржитися на Боже Провидіння, нехтувати Його обітницями і, піддавшись спокусі, об'єднуються з ангелами темряви, щоб розладнати Божі наміри, Господь часто створює такі обставини, щоб ці люди, хоч вони й не зазнали справжнього каяття, могли усвідомити власний гріх, негідність своєї поведінки та справедливість і милість Бога, виявлені в Його ставленні до них. Саме так Бог протидіє силам темряви, викриваючи їх чорні справи. І хоч людина цілковито не позбулася того духа, який підштовхнув її до лихого вчинку, все ж зроблене нею визнання відстоює Божу честь і виправдовує Його вірних слуг, які, викриваючи гріх, наражаються на опозицію та наклепи.
Так станеться й тоді, коли на землю буде врешті-решт злитий Божий гнів. Коли прийде Господь “зі Своїми тисячами святих, щоб учинити суд над усіма”, Він також звинуватить “всіх нечестивих за всі вчинки, які чинило їхнє безчестя” (Юди 14—15). Тоді кожний грішник побачить і визнає справедливість свого осудження.
Незважаючи на божественне рішення, ізраїльтяни готувалися до завоювання Ханаану. Маючи військові обладунки та зброю, вони були, на їхню думку, повністю готові до бою, однак якими жалюгідними ці люди були в очах Господа та Його вбитих горем слуг! Коли, майже через 40 років, Господь звелів Ізраїлю захопити Єрихон, Він пообіцяв, що піде з ними. Попереду війська несли Ковчег з Його Законом. Призначені Ним вожді керували діями людей під божественним наглядом. При такій ситуації з ними не могло трапитись жодного лиха. Нині ж вони вирушили назустріч ворожим арміям всупереч Божому повелінню, незважаючи на серйозну заборону своїх вождів, без Ковчега і без Мойсея.
Сурми засурмили тривогу, і Мойсей поспішив застерегти: “Чому ви переступаєте Господній наказ? Не пощастить вам! Не вирушайте, бо Господа немає серед вас, і поб'ють вас вороги ваші. Перед вами амаликитяни і хананеяни, і ви поляжете від їхнього меча”.
Хананеї вже чули про таємничу силу, яка оберігала цей народ, та про чудеса, здійснені задля нього, і нині вони зібрали потужне військо, щоб відбити напад загарбників. Наступаюча армія була без воєначальника. Жодна молитва не здіймалася до Бога з проханням дарувати перемогу. Ізраїльтяни відчайдушно кинулися в бій, сподіваючись змінити долю, що чекала на них, або полягти в бою.
Хоч вони не мали досвіду ведення війни, все ж чимала кількість озброєних чоловіків сподівалася раптовим, шаленим наступом зламати опір ворога. Вони самовпевнено кинули виклик ворогові, котрий спочатку не наважувався нападати на них.
Хананеї розташувалися на скелястому плато, куди можна було дістатися лише важкодоступними переходами, стрімкими й небезпечними стежками. Через те численна армія ізраїльтян могла зробити лише одне: щоб їхня поразка була якнайжахливішою. Вони повільно просувалися гірськими стежками, перетворюючись на мішень безпощадних ударів ворога, який знаходився вгорі. На них з гуркотом котилися масивні брили каміння, позначаючи свій шлях кров'ю вбитих. Ті, кому все ж вдавалось досягли вершини, були виснажені важким підйомом; зустрівши відчайдушний опір, вони відступали з великими втратами. Поле, на якому відбувалася ця кривава різня, було вкрите мертвими тілами. Ізраїльська армія зазнала повної поразки. Загибель і смерть стали наслідками повстання.
Змушені врешті-решт відступити, ті, що вціліли, “повернувшись… плакали перед Господом, — але Господь не слухав” (Повторення Закону 1:45). Блискуча перемога ворогів Ізраїлю, які з трепетом очікували наближення могутнього війська, надала їм рішучості для подальшого опору. Усе, що вони раніше чули про чудеса, які Бог здійснював для Свого народу, тепер розцінювалось ними як обман, вселяло впевненість у тому, що немає жодної причини для страху. Ця перша поразка Ізраїля, що надала такої сміливості й рішучості хананеям, дуже ускладнила подальше завоювання краю. Ізраїльтянам нічого більше не залишалося, як залишити перемігшого ворога і відійти в пустелю, знаючи, що вона стане могилою для цілого покоління.
Розділ 35. Повстання Корея
За основу цього розділу взято книгу Числа, розділи 16—17
Суди, що спіткали Ізраїля, на деякий час поклали край наріканням і непослухові, але бунтівний дух, який продовжував жити в серцях, врешті-решт приніс найгіркіші плоди. Колишні непорозуміння перетворювались у звичайні народні повстання, що виникали під впливом раптового пориву збудженої юрби; тепер же мала місце детально розроблена таємна змова з метою скинути владу вождів, призначених Богом.
Корей, якому належала провідна роль у цій змові, був левитом з родини Кегата і доводився двоюрідним братом Мойсеєві; він був досить здібним і впливовим мужем. Хоч на нього була покладена відповідальність за служіння у Скинії, він був незадоволений своїм становищем і вельми прагнув священства. Коли сан священства, яким раніше міг скористатися первородний син кожної сім'ї, став надбанням виключно Аарона та його родини, відчуття заздрості і невдоволення заволоділи серцем Корея; деякий час він потай чинив опір владі Мойсея та Аарона, не наважуючись виявити свої почуття у відкритому повстанні. Врешті-решт у нього визрів зухвалий план щодо повалення громадянської та духовної влади. Він не залишився без прихильників. Неподалік від наметів Корея і кегатян, з південного боку Скинії, отаборилося Рувимове покоління з наметами Датана й Авірона, — князів цього покоління. Вони охоче підтримали честолюбні плани Корея. Як нащадки найстаршого сина Якова, вони претендували на те, щоб громадянська влада належала їм; разом з Кореєм вони вирішили розділити й почесті священства.
Настрій народу також сприяв задумам Корея. Нині, коли вони переживали гірке розчарування, до них знову повернулися колишні сумніви; заздрість, ненависть і ремствування були спрямовані переважно проти терпеливого вождя. Ізраїльтяни постійно залишали поза увагою те, що перебувають під божественним керівництвом. Вони забули, що Ангел Заповіту був їхнім невидимим Вождем; що Христос ішов перед ними у хмарному стовпі, а Мойсей отримував усі вказівки саме від Нього.
Бунтівники не бажали примиритися з жахливим вироком про те, що їм доведеться померти в пустелі; вони були готові вхопитися за будь-яку зачіпку, аби довести, що не Бог, а Мойсей, як начальник, передрік їхню долю. Усі спроби “найлагіднішого за всяку людину, що на землі”, не могли спонукати цей народ до послуху; і хоч про наслідки Божого невдоволення, викликаного їхньою нещодавною впертістю, усе ще нагадували їм поріділі ряди і втрата чималої кількості людей, вони не прийняли цієї науки до серця. Спокуса знову перемогла їх.
Мирне життя пастуха, яке провадив Мойсей, було набагато спокійнішим і щасливішим за його теперішнє становище вождя цієї великої маси народу, охопленого духом непокори. Однак Мойсей не наважувався самостійно робити вибір. Замість пастушої палиці йому був даний жезл влади, якого він не міг випустити з рук, доки Сам Бог не звільнить його.
Той, Хто читає таємниці всіх сердець, знав про наміри Корея та його товаришів, а тому дав Своєму народові застереження і вказівки, аби люди могли уникнути омани з боку підступних заколотників. Вони бачили, як Божий суд спіткав Маріям за її заздрість та нарікання на Мойсея. Тоді ж Господь об'явив, що Мойсей більший за пророка. “Устами до уст розмовляю Я з ним… Якже ви, — додав Він, — посміли нарікати на Мойсея, Мого слугу?” (Числа 12:8). Ці докори стосувалися не лише Аарона та Маріям, але й усього Ізраїля.