Євреї не бажали коритися Господнім повелінням і обмеженням. Вони виявляли неспокій, а зустрівшись з обмеженнями, не бажали чути докорів. Саме це стало причиною їхнього нарікання на Мойсея. Якби їм було дозволено робити усе, що заманеться, тоді було б менше скарг на їхнього вождя. Упродовж усієї історії Церкви Божі слуги завжди зустрічалися з проявами такого духа.
Через потурання гріху люди відкривають сатані доступ до свого розуму, переходячи в своєму нечесті від однієї стадії до іншої. В міру відкинення світла розум затьмарюється, а серце робиться жорстоким, так що буває вже легше зробити наступний гріховний крок і відкинути світло, яке ще жевріє, аж доки звичка грішити не укоріниться остаточно. Гріх для них перестає бути гріхом. Вірний служитель Божого Слова, викриваючи їхні гріхи, у більшості випадків викликає в них ненависть. Не бажаючи зазнати болю і жертви, без яких неможлива жодна реформа, вони повстають проти Божого слуги, звинувачуючи служителя у тому, що його докори нібито безпідставні та надто суворі. Подібно до Корея, вони стверджують, що люди невинні, а того, котрий їх докоряє, роблять причиною усього лиха. Заспокоюючи дим обманом власне сумління, заздрісники й незадоволені об'єднуються, щоб сіяти в Церкві незгоду і таким чином ослаблювати руки тих, хто збудовує її.
Кожний крок тих, кого Бог покликав очолювати Його справу, викликає підозру; кожний вчинок заздрісними і прискіпливими людьми хибно витлумачується. Так було за часів Лютера, братів Уеслі та інших реформаторів. Так діється й сьогодні.
Корей не ступив би на шлях, яким пішов, якби знав, що усі вказівки та докори, які отримував Ізраїль, походили від Бога. Але ж він міг дізнатися про це. Бог дав безліч доказів того, що саме Він провадить Ізраїля. Проте Корей та його спільники відкинули світло; цих засліплених людей вже не могли переконати навіть найбільш гідні подиву прояви Його сили; усе це вони приписували людській або сатанинській силі. Так вчинив і народ, який наступного дня після загибелі Корея і його товаришів прийшов до Мойсея й Аарона, говорячи: “Ви знищили Господній народ!” Незважаючи на переконливі докази Божого незадоволення, викликаного їхньою поведінкою, яке виявилось у знищенні мужів, котрі звели їх, вони продовжували стверджувати, що саме силою сатани Мойсей та Аарон спричинили смерть добрих і святих мужів. Цей вчинок і вирішив їхню долю. Вони вчинили гріх проти Святого Духа — гріх, який робить людське серце нечутливим до впливу божественної благодаті. “І якщо хто скаже слово проти Сина Людського, — говорить Христос, — то проститься йому; а коли хто скаже слово проти Духа Святого, — не проститься йому!” (Матвія 12:32). Ці слова були сказані нашим Спасителем, коли вчинки милосердя, які Ісус здійснював Божою силою, юдеї приписували силі вельзевула. Бог спілкується з людиною за допомогою Святого Духа, і коли окремі особистості свідомо відкидають цю силу як сатанинську, вони цим позбавляють себе каналу, через який душа спілкується з Небесами.
Бог діє завдяки проявам Його Духа, щоб докоряти і переконувати грішника; якщо ж дію Духа повністю відкидають, то Господь вже нічого не може зробити для такої душі. Останній засіб божественної милості був використаний. Грішник ізолював себе від Бога, а гріх не має у собі ліків, за допомогою яких можна було б вилікуватися від нього. Не існує іншої сили, за допомогою якої Бог міг би переконати і навернути грішника. “Покинь ти його!” (Осії 4:17) — звучить божественне повеління. Тоді “вже не залишається за гріхи жертви, а якесь страшне очікування суду та лютості вогню, готового пожерти противників” (Євреям 10:26—27).
Розділ 36. В пустелі
Майже на 40 років слід ізраїльського народу губиться серед пісків пустелі. “А часу, — пише Мойсей, — що йшли ми від Кадеш Барне, аж поки перейшли потік Зеред, було тридцять вісім років, поки не вимерло все те покоління військових із табору, як поклявся Господь їм. Господня рука була проти них, щоб вигубити їх із табору дощенту” (Повторення Закону 2:14—15).
Усі ці роки були для них постійним нагадуванням про божественну догану, якої вони заслужили. Своїм повстанням в Кадеші ізраїльтяни відкинули Бога, і Бог на деякий час залишив їх. Оскільки вони виявилися невірними і порушили Заповіт, то не повинні були надалі дотримуватись обряду обрізання — ознаки Заповіту. Їхнє бажання повернутися до землі своєї неволі свідчило про те, що вони не були гідними свободи, і свято Пасхи, встановлене на згадку про визволення з рабства, не повинно було відзначатися.
Однак безперервне служіння в Скинії свідчило про те, що Бог не залишив остаточно Свого народу. У Своєму Провидінні Він і далі задовольняв їхні потреби. “Бо Господь, Бог твій, поблагословив тебе в усякому ділі твоїх рук, — сказав Мойсей, згадуючи історію їхніх блукань, — піклувався твоєю мандрівкою в тій великій пустелі. Ось уже сорок років Господь, Бог твій, з тобою; нічого не бракувало тобі” (Повторення Закону 2:7). В пісні, яку виконували левіти, і яка записана в книзі Неємії, яскраво змальована Божа турбота про Ізраїля навіть у ті роки відчуження й вигнання. “Ти у великому Своєму милосерді не залишив їх у пустелі; — стовп хмари не відходив від них удень, щоб вести їх дорогою, а стовп вогню вночі, щоб освітлювати їм дорогу, якою мали йти. І Духа Свого доброго Ти давав, щоб врозумляти їх, і манни Своєї не відняв від їхніх уст, та й воду Ти давав у їхній спразі. Сорок років харчував Ти їх у пустелі… одежа їхня не зношувалась, ноги їхні не пухли” (Неемії 9:19—21).
Блукання по пустелі було не лише засобом покарання бунтівників і ремствуючих, а й школою виховання для підростаючого покоління, підготовкою до вступу в обітовану країну. Мойсей об'явив їм: “Як виховує чоловік сина свого, так виховує тебе Господь, Бог твій… щоб упокорити тебе, щоб випробувати тебе, щоб довідатись, що в серці твоїм, чи будеш дотримуватись Заповідей Його, чи ні. Він… морив тебе голодом, і годував тебе манною, якої не знав ні ти, ні твої батьки; щоб ти пізнав, що не тільки хлібом живе людина, але всім тим, що виходить із уст Господніх, може жити людина” (Повторення Закону 8:2, 3, 5).
“Знайшов Він його на пустинній землі та в степу завивання пустельних гієн; та й заходивсь його пестити, за ним ходити, зберігав його, як зіницю Свого ока”. “То не вістун, не ангел урятував їх, а Його обличчя. Любов'ю Своєю й Своїм милосердям Він викупив їх; Він їх підняв і носив їх за часів минулих” (Повторення Закону 32:10; Ісаї 63:9).
Однак єдиною згадкою з їхнього життя в пустелі залишились записи про бунт проти Господа. Повстання Корея призвело до знищення більш як чотирнадцяти тисяч ізраїльтян. І було ще багато випадків, коли виявлявся той самий дух зневаги до Божественної влади.
Одного разу син ізраїльтянки та єгиптянина — представник “різноплеменного люду”, який разом з Ізраїлем вийшов з Єгипту, залишив те місце табору, яке призначалося для нього та подібних йому людей, і, прийшовши у табір ізраїльтян, заявив про своє право на те, щоб розкинути тут свого намета. Божественний закон забороняв це робити; нащадки єгиптян не могли увійти до громади ізраїльської аж до третього покоління. Між ним та якимось ізраїльтянином виникла суперечка, і справу було подано на розгляд суддів, котрі розв'язали її не на користь правопорушника.
Не тямлячи себе від люті від такого рішення, він став проклинати судців і в пориві гніву зневажив Боже Ім'я. Його негайно привели до Мойсея. Існувала заповідь: “Хто проклинає батька свого чи свою матір, той обов'язково має бути забитий” (Вихід 21:17), але цей випадок був безпрецедентним. Злочин був настільки жахливим, що виникла необхідність в отриманні особливої вказівки від Бога. Правопорушника посадили під охорону, доки Господь не об'явить Своєї волі. Сам Бог виголосив вирок: згідно з Його повелінням богозневажника було виведено за межі табору і побито камінням до смерті. Ті, котрі були свідками вчиненого ним гріха, поклали свої руки на його голову, урочисто цим засвідчуючи, що звинувачення проти нього справедливе. Потім вони першими кинули каміння, а потім народ, що стояв віддалік, приєднався до них, виконуючи вирок.