Після цього було оголошено закон щодо подібних випадків: До синів Ізраїлевих промовиш: “Кожний чоловік, котрий проклинатиме Бога свого, понесе кару за свій гріх. А того, хто ганьбитиме Господнє ім'я, покарати смертю — вся громада нехай укаменує його; чи буде це приходько, чи тубілець, якщо зневажатиме ім'я Господнє, мусить померти” (Левіт 24:15—16).
Деякі люди піддають сумніву Божу любов і Його справедливість у визначенні такого суворого покарання за слова, сказані в пориві гніву. Але і Божа любов, і справедливість вимагають також визнати, що лайка викликана злістю проти Бога, є тяжким гріхом. Кара, що спіткала першого богозневажника, мала застерегти й інших, що до Божого Імені потрібно ставитися шанобливо. Якби гріх цього чоловіка залишився без покарання, то це справило б деморалізуючий вплив на інших; в результаті в жертву було б принесено не одне життя.
Різноплеменний люд, що разом з ізраїльтянами вийшов з Єгипту, був джерелом постійних спокус і лиха. Вони заявляли про те, що зреклися ідолопоклонства і поклоняються правдивому Богові, проте отримане ними в дитинстві виховання й освіта сформували їхні звички і характери; ці люди більшою чи меншою мірою були заражені ідолопоклонством і не відчували поваги до Бога. Найчастіше вони першими починали нарікати і скаржитися; їхні язичницькі звичаї і незадоволення були закваскою, яка будоражила увесь табір.
Незабаром після повернення народу до пустелі мав місце випадок порушення суботи за обставин, які робили цей гріх особливо тяжким. Коли Господь об'явив, що позбавляє Ізраїля спадку, це викликало в народі бунтарський дух. Один чоловік, розгнівавшись, що не довелося увійти до Ханаану, заявив про свою повну зневагу до Божого Закону: він насмілився відверто порушити четверту Заповідь, вийшовши в суботу збирати дрова. Під час перебування в пустелі було суворо заборонено розпалювати вогонь сьомого дня. Ця заборона не поширювалася на Ханаанську землю, де через суворий клімат вогонь вкрай був потрібний; у пустелі в додатковому теплі не було необхідності. Вчинок цього чоловіка був свідомим, навмисним порушенням четвертої Заповіді — гріхом, викликаним легковажністю та самовпевненістю.
Його спіймали на місці злочину і привели до Мойсея. Ще раніше було оголошено, що порушення суботи повинно каратися смертю, але досі не було визначено, як має бути виконаний вирок. Мойсей представив цю справу перед Господом й отримав повеління: “Той чоловік повинен умерти; — нехай поб'є його камінням уся громада за табором” (Числа 15:35). Гріхи богозневаги і навмисного порушення суботи були однаково покарані; і один, і другий — виявлення зневаги до Божого авторитету.
В наш час є чимало таких, які відкидають суботу — пам'ятник творіння, — як юдейську постанову, наголошуючи: якщо її дотримання є таким необхідним, то за порушення потрібно було б карати смертю; однак ми бачимо, що богозневага потягла таке ж покарання, як і порушення суботи. Так невже ми дійдемо висновку, що третю Заповідь також потрібно відкинути, тому що вона стосується лише юдеїв? Адже порушення третьої, п'ятої і майже всіх Заповідей однаковою мірою каралося смертю, як і порушення четвертої Заповіді. Хоч нині за порушення Свого Закону Бог негайно може не карати, але Його Слово звіщає, що плата за гріх — смерть, і в останній день суду виявиться, що долею тих, котрі порушують Його священні постанови, буде смерть.
Протягом усіх 40 років перебування у пустелі чудо годування манною повинно було нагадувати людям про святий обов'язок дотримання суботи. Однак навіть це не зробило їх слухняними. Хоч вони і не наважувалися відкрито й зухвало порушувати Закон, як це сталося у випадку з чоловіком, котрий був відповідно покараний, все ж у дотриманні четвертої Заповіді допускалася велика недбалість. Бог через Свого пророка каже: “… Суботи Мої дуже зневажали” (Єзекіїля 20:13—24). Як бачимо, це було однією з причин, через які перше покоління не увійшло до обітованого краю. Однак діти Ізраїля не засвоїли цієї науки. Недбалість, з якою вони ставилися до суботи протягом 40 років блукань, була настільки великою, що Бог, хоч і не перешкодив їм увійти до Ханаану, все ж сказав, що, оселившись в обітованій землі, будуть розпорошені серед язичників.
З Кадеша ізраїльський народ знову повернувся до пустелі, а коли час перебування там вичерпався, ввійшла “уся громада у пустелю Сін першого місяця; і народ зупинився у Кадеші” (Числа 20:1).
Тут померла і була похована Маріям. Від берегів Червоного моря, де Ізраїль у піснях і танцях висловлював радість з приводу перемоги Єгови, до могил у пустелі, де скінчилася їхня життєва мандрівка, — такою була доля мільйонів людей, які з райдужними надіями вийшли з Єгипту. Через гріх чаша благословення була забрана від них. Чи ж наступне покоління візьме для себе урок з цього повчання?
“Проте ще й далі вони продовжували грішити і не вірили в чудеса Його… Коли Він їх побивав, тоді вони шукали Його; навертались і шукали Бога, пригадували, що Бог — їхня скеля, і Бог Всевишній — їхній Спаситель” (Псалми 77:32—35). Однак ізраїльтяни не навернулися до Нього щирим серцем. Хоч у важкі хвилини, коли оточували вороги, вони й шукали допомоги в Того, Хто Єдиний міг врятувати їх, проте “серцями своїми вони не були справедливими перед Ним; вони не були вірні в Його Заповіті. Проте Він, милосердний, гріхи прощав і не знищив. Часто Він відвертав Свій гнів… бо пам'ятав, що вони лише тіло, вітер, який переходить і не повертається” (вірші 37—39)
Розділ 37. Удар по скелі
За основу цього розділу взято книгу Числа, розділ 20:1—13
Зі скелі в Хориві, по якій вдарив Мойсей, вперше потекли життєдайні потоки, вгамовуючи спрагу Ізраїля в пустелі. Під час довгих подорожувань, де тільки виникала потреба у воді, ізраїльтяни чудом Божої милості отримували її. Однак потік води з Хориву незабаром вичерпався. Та незалежно від того, в якому місці пустелі вони знаходилися, якщо потрібна була вода, вона витікала з ущелини скель поблизу табору.
Завдяки Христові, силі Його Слова, Ізраїлеві “посилалися ці відсвіжаючі потоки”. Вони пили від Духовної Скелі, що йшла разом з ними, а тією Скелею був Христос (1 Коринтянам 10:4). Він — джерело матеріальних і духовних благ. Христос, правдива Скеля, залишався з ними під час усіх їхніх подорожувань. “І спраги не зазнали вони в пустинях, якими провадив Він їх: і воду із скелі давав їм; Він скелю розколов і потекла вода!” “Потекли ріки в пустинях” (Ісаї 48:21; Псалми 104:41).
Скеля, по якій було завдано удару, — символ Христа, завдяки Якому пізнаються найцінніші духовні істини. Як зі скелі після удару потекли потоки життєдайної вологи, так і від Христа, що Його “вдарив Бог”, Котрий “був ранений за наші гріхи, і за наші провини Він мучений був” (Ісаї 53:4—5), виходить потік спасіння для грішного людства. Як скелі було завдано лише одного удару, “так і Христос один раз принесений був у жертву, щоб понести гріхи багатьох” (Євреям 9:28). Наш Спаситель не повинен був приносити Себе в жертву вдруге; тим, хто прагне отримати благословення Його благодаті, достатньо лише просити в Ім'я Ісуса, висловлюючи бажання свого серця в молитві каяття. Така молитва представить перед Господом Саваофом рани Ісуса, з яких знову потече життєдайна кров, символом якої був потік живої води для Ізраїлю.
Після того як ізраїльтяни оселилися в Ханаані, вони з великою радістю згадували, як у пустелі для них зі скелі текли потоки води. За днів Христа ті дивовижні події перетворилися на важливу, сповнену особливого значення, церемонію. Вона мала місце під час свята кущів, коли з усіх куточків країни до Єрусалима збиралися люди. У кожний із семи днів свята священики під звуки музики та співу хору левитів виходили, щоб набрати із Сілоамського джерела води у золоту посудину. За ними йшли натовпи людей; і хто лише зміг пробитися до потоку, пили з нього воду під звуки радісного гімну: “І ви в радості будете черпати воду із спасенних джерел!” (Ісаї 12:3). Після цього священики під звуки сурм і слів урочистого співу: “Ноги наші стояли в воротах твоїх, Єрусалиме” (Псалми 121:2), вносили воду до храму. Воду виливали на жертівник всепалення; в цей час звучали похвальні гімни, а людське багатоголосся зливалося разом з музичними інструментами та низькими звуками сурм в один урочистий акорд.