Спантеличений, Еверард рушив за своїм провідником. Коли вони зупинилися, патрульний натужно сковтнув. Та, що впівголоса відповіла на Пумове вітання, була низенька й товста, з великим носом — негарна жінка, яка давно вже стала на порі. Однак погляд, що його вона звела на патрульного, був ясний і небоязкий.
— Чи не хотіли б ви звільнити мене? — тихо запитала вона. — Я молитимусь за вас до кінця своїх днів.
Перш ніж передумати, Еверард кинув жетон у її поділ.
Собі Пум підшукав красуню, яка сьогодні вперше прийшла до храму й була заручена з нащадком знатного роду. Дівчина вкрай засмутилася, коли її вибрав такий голодранець. Що ж, це вже її проблеми. І, можливо, Пумові, хоча Еверард в цьому сумнівався.
Кімнати в Ганноновому заїжджому дворі були геть крихітні, з усього умеблювання — лише солом’яний матрац на підлозі. Крізь вузесенькі вікна, що виходили у внутрішній дворик, просякала тоненька цівка вечірнього світла, а також дим, запахи з вулиці й кухні, гомін людських голосів, тужливі звуки кістяної флейти. Еверард запнув очеретяну завісу, що правила за двері, й обернувся до своєї супутниці.
Дівчина, немов безладна купа одягу, опустилася перед ним на коліна.
— Я не знаю ні вашого імені, ані краю, володарю, — промовила вона тихим і не цілком твердим голосом. — Чи не бажали б ви назватися вашій служниці?
— Звісно, чому б ні? — Він повідомив їй своє вигадане ім’я. — А ти Сараї з Расіл-Аїн?
— Це той голоштанько привів володаря до мене? — Вона схилила голову. — Пробачте, я не хотіла вас образити, я не подумала…
Він наважився відкинути хустку з її голови й погладити волосся. Хоч і жорстке, воно було густе й пишне — найпривабливіша риса її зовнішності.
— Я не образився. Слухай-но, чому б нам не познайомитися краще? Може, вип’ємо келих-другий вина, перш ніж… Що скажеш?
Дівчина лише роззявила рота від подиву. Еверард вийшов з кімнати, розшукав хазяїна й наказав принести вина.
Коли незабаром вони сиділи поруч на підлозі й Еверард обійняв її за плечі, дівчина заговорила вільніше. Фінікійці не надто переймалися особистим життям одне одного. До того ж, хоча жінки тут мали більше поваги й незалежності, ніж у більшості тогочасних суспільств, навіть незначною люб’язністю з боку чоловіка можна було багато чого досягти.
— …Ні, я ще не заручена, Еборіксе. Я подалася до міста, бо мій батько бідує і мусить ще годувати моїх численних братів і сестер, а в нашому селищі ніхто, схоже, не збирався просити моєї руки для свого сина. Може, ви маєте когось на прикметі? — Той, хто позбавляв цноти дівчину, сам не мав права взяти її за дружину. Власне кажучи, навіть її запитання порушувало закон, що забороняв попередні домовленості, наприклад з другом. — Я досягла непоганого становища в палаці — може, посада моя й невисока, але по суті це так. Я маю певну владу над слугами, постачальниками, штукарями. Я навіть призбирала собі посаг, невеликий, та все ж… може, богиня нарешті всміхнеться мені після цієї пожертви…
— Мені шкода, — зі співчуттям промовив він. — Я тут чужинець.
Він зрозумів — принаймні йому здалося, що зрозумів. Дівчина відчайдушно прагнула вийти заміж: не так для того, щоб нарешті надбати собі чоловіка й покласти край тим погано прихованим зневазі й підозріливості, з якими ставилися до незаміжніх, як для того, щоб мати дітей. Для цих людей не було гіршої долі, ніж померти бездітними — це немов двічі зійти в могилу… Витримка зрадила їй, і дівчина розплакалася, поклавши голову Еверардові на груди.
Сутеніло. Еверард вирішив забути про страхи Яель (а також — тут він посміхнувся — про роздратування нетерплячого Пума) і нікуди не поспішати. Він поведеться з Сараї по-людському, тому що вона і є людина, дочекається темряви, а там уже йому допоможе уява. А потім він проведе дівчину додому.
Подружжя Зорахів були вкрай засмучені й стривожені через те, що їхній гість повернувся пізно вночі. Він не розповів їм, що робив, а вони й не розпитували. Урешті-решт, вони були агентами на місці, здібними працівниками, які давали раду важкій роботі, часто сповненій несподіванок, але аж ніяк не детективами.
Еверард відчував, що мусить якось вибачитися перед господарями за зіпсуту вечерю, адже учта мала бути неабияка. Зазвичай головна трапеза відбувалася в середині дня, а ввечері фінікійці задовольнялися легким перекусом. Причина — тьмяне світло каганців, при якому було доволі непросто зготувати щось вишукане.