Вітер глухо завивав на згір’ях. Трава й рідкі низькорослі чагарі тремтіли під його крижаними повівами. Далі вгорі починалися голі кручі. Праворуч, ліворуч, позаду в холодну голубінь неба спиналися гірські шпилі. Виглядаючи чиюсь смерть, у височині кружляв кондор. Снігові шапки на вершинах гір зблискували в промінні призахідного сонця.
Пролунав мушкетний постріл. Звук долинув здаля, схожий більше на сухий тріск, та луна підхопила його й понесла. Еверард почув дзижчання кулі. Близько! Патрульний пригнувся в сідлі й підострожив коня.
«Невже Вараґан сподівається поцілити в мене з такої відстані? — промайнула думка. — Навряд чи. Навіщо ж тоді стріляє? Сподівається затримати? Якщо так, він мене не набагато випередить — яка йому з цього користь? Що ж у нього на думці?»
Ворог досі був на пів милі попереду, але Еверард бачив, як знесилений Вараґанів кінь, хитаючись, ледве перебирає ногами. Патрульний напав на слід не відразу: довелося витратити якийсь час, розпитуючи батраків і пастухів, чи не траплявся їм чоловік із такими й такими прикметами. Та втікач мав лише одного коня й мусив щадити його, щоб не загнати. Коли Еверард узяв слід, треноване око чіпко вхопилося за нього, й темп гонитви зріс.
Відомо було, що Вараґан має з собою лише мушкет. Щойно патрульний з’явився в полі його зору, утікач став доволі щедро витрачати порох і кулі. Проте він швидко перезаряджав і влучно стріляв, що справді трохи затримувало переслідувача. Але ж де він сподівався заховатися у цій пустинній місцевості? Як видавалося, Вараґан прямував до одного певного стрімчака. Ця скеля привертала увагу не лише своєю висотою, але й незвичною формою, скидаючись на замкову башту. Одначе, вона не була фортецею. Якщо Вараґан заховається за нею, Еверард використає бластер, щоб обвалити розтоплене каміння на голову ворога.
Може, утікач не знав, що у патрульного є така зброя? Ні, це неможливо. Авжеж, Вараґан був виродком, але не дурнем.
Еверард опустив криси капелюха й щільніше закутався в пончо, ховаючись від холодного вітру. Поки що не було сенсу діставати бластер, але, немов керуючись якимось інстинктом, його ліва рука потягнулася до крем’яного пістоля й шаблі, що висіли при боці. Цю зброю він носив переважно для того, щоб краще відповідати своєму образові й викликати більше поваги в місцевих жителів, але тяжкість її дивним чином заспокоювала.
Після чергової зупинки й пострілу Вараґан рушив далі вгору, цього разу навіть не затримуючись, щоб перезарядити мушкета. Еверард пустив коня легким чвалом і ще більше скоротив відстань між ними. Він тримався сторожко — не нервував, але постійно був насторожі, готовий відхилитися вбік або ж навіть зістрибнути з коня й сховатися за ним. Але нічого несподіваного не відбувалося, перехід через цю холодну пустку тривав і далі. Може, Вараґан витратив увесь свій порох? «Не втрачай пильності, старий». Чахла альпійська рослинність закінчилася, лише між брилами виднілися зелені жмутки, і копита лунко зацокотіли по каменю.