— Ти — цілковита загадка, Еборіксе, — пробурмотів Гірам.
— Авжеж. Та в мене й на думці не було приховувати щось від вашої величності, — обережно відповів Еверард. Щоб убити його, охоронцям досить одного царевого слова. Це, щоправда, було малоймовірно: статус гостя священний. Одначе якщо він роздратує царя, уся його справа опиниться під загрозою. — І якщо не можу роз’яснити деякі речі, то лише тому, що мені бракує знань про них. І мені не хотілося б висувати необгрунтовані звинувачення проти будь-кого в разі, якщо моя інформація виявиться хибною.
Гірам склав пальці містком і насупився.
— І все ж ти стверджуєш, що приніс звістку про небезпеку. А це суперечить тому, що ти розповідав іншим людям. Щось не схожий ти на того прямодушного воїна, за якого себе видаєш.
Еверард роблено всміхнувся.
— Моєму велемудрому володареві добре відомо, що неосвічений чужинець із дикого племені не має бути неодмінно дурнем. Я визнаю, що раніше дещо приховував правду. Я мусив… Але ж так звичайно чинить будь-який тирський купець, коли веде перемови. Хіба ні?
Гірам розсміявся й розслабився.
— Кажи далі. Якщо ти й шахрай, то принаймні шахрай потішний.
Психологи Патруля сумлінно попрацювали над Еверардовою байкою. Вона не могла переконати відразу, але цього й не треба було. Ніхто не хотів спонукати царя до поквапних дій, які могли б змінити відому історію. Водночас розповідь мала бути достатньо правдоподібною, щоб Гірам згодився посприяти розслідуванню, заради якого Еверард насправді й прибув сюди.
— Тоді нехай буде тобі відомо, о володарю, що батько мій був вождем племені в гірському краї, який лежить далеко за морем. — Мовилося про Гальштатський регіон в Австрії.
Еборікс розповів про те, що багато кельтів, що разом з «народами моря» вдерлися до Єгипту, після нищівної поразки, якої 1149 року до нашої ери завдав цим протовікінгам Рамзес III, повернулися на батьківщину. Їхні нащадки підтримували сякі-такі зв’язки, переважно через Бурштиновий шлях, з нащадками тих кельтів, що оселилися в Ханаані з дозволу переможного фараона. Однак давні честолюбні прагнення не було забуто: кельтське плем’я завжди мало добру колективну пам’ять. Точилися балачки про нове велике вторгнення в Середземномор’я. Ці мрії набрали сили після того, як до Греції по руїнах Мікенської цивілізації хвиля за хвилею ринули орди варварів, сіючи хаос від Адріатики аж до Анатолії.
Еборіксові стало відомо про шпигунів, які були посланцями від царів філістимлянських міст-держав. Дружелюбність Тира до євреїв не сприяла прихильному ставленню з боку філістимлян, а багатство фінікійців, певна річ, посилювало спокусу. Плани виспівали повільно, нерівномірно, упродовж не одного покоління. Еборікс сам не був певен, як далеко зайшли приготування до того, щоб привести на південь армію кельтських авантюристів.
Він чесно зізнався Гірамові, що сам зі своїми одноплемінниками збирався приєднатися до цього війська. Проте ворожнеча між кланами завершилася поразкою і вбивством його батька. Еборіксові ж ледве вдалося уникнути смерті. Прагнучи помститися, а також поправити свої статки, він вирушив сюди, сподіваючись, що Тир, вдячний за попередження, надасть йому принаймні засоби, щоб винайняти солдат і з їхньою допомогою повернути собі владу.
— Ти не надав мені жодних доказів, — поволі промовив цар. — Нічого, окрім твоїх слів.
Еверард кивнув.
— Мій володар бачить зірко, як Ра, Сокіл Єгипту. Та чи ж не визнав я раніше, що можу помилятися, що насправді може й не бути жодної реальної загрози, а все це — лише метушня й порожня балаканина хвалькуватих мавп? І все ж я закликаю мого володаря, щоб він наказав допильнувати цієї справи якомога ретельніше — зайві заходи безпеки не завадять. І тут можу прислужитися я, ваш покірний слуга. Я знаю не лише свій народ та його звичаї: протягом своїх мандрів я зустрічав багато всіляких племен, побував і в цивілізованих країнах. Я можу взяти цей слід краще за будь-якого вивідувача.
Гірам посмикав себе за бороду.
— Можливо. Така змова мала б охоплювати не лише купку диких горян і філістимлянських можновладців. Тут мусили б діяти люди з багатьох країв… Але чужинці прибувають і відбувають, наче мандрівний вітер. Кому ж до снаги вистежити вітер?
Еверардове серце тенькнуло. Саме до цього він і підводив усю розмову.
— Ваша величносте, я багато міркував над цим, і боги послали мені кілька думок. Мені гадається, що насамперед шукати треба не звичайних торговців, капітанів чи моряків, а чужинців із тих земель, де тиряни бувають рідко або й узагалі не бувають, чужинців, чиї запитання часто не стосуються торгівлі й виходять за межі простої цікавості. Вони прагнутимуть вивідати все і для цього намагатимуться пробратися як до верхів, так і до низів. Чи мій володар не пригадує когось такого?