Еверард зупинився. М’яке світло падало на килим, завіси, стіл, стільці, кедрову скриню, подвійне ліжко. Тіні ворухнулися: молода дівчина підвелася й стала навколішки.
— Чи панові потрібно ще чогось? — запитав служка. — Коли ні, дозвольте недостойному побажати вам доброї ночі.
Він уклонився й покинув їх.
У Пума зі свистом вихопилося зітхання.
— Яка ж красуня, володарю!
Еверардові щоки спалахнули.
— Угу. І тобі на добраніч, хлопче.
— Вельможний володарю…
— На добраніч, я сказав.
Пум закотив очі до стелі, підкреслено знизав плечима й поплентався до своєї комірчини. Двері за ним захряснулися.
— Устань, голубко, — тихо промовив Еверард. — Не бійся. Я тебе не скривджу.
Дівчина послухалась і підвелася, склавши руки на грудях і смиренно опустивши голову. Вона була висока, як для цієї доби, струнка, гарна станом. Крізь тоненьке плаття просвічувалася світла шкіра. Рудувато-брунатне волосся було вільно зібране на потилиці. Мало не ніяковіючи, патрульний торкнувся пальцем її підборіддя. Дівчина звела личко, і Еверард побачив перед собою блакитні очі, кирпатенький ніс, повні губи й звабливий розсип ластовиння.
— Хто ти? — запитав він. Горло йому перехопило наче обручем.
— Ваша служниця, яку прислали, щоб подбати про вас, пане. — Вона говорила зі співучим іноземним акцентом. — Чого ви бажаєте?
— Я… я запитав, хто ти. Твоє ім’я, твій народ.
— Тут мене називають Плешті, пане.
— Тому що не можуть вимовити твоє справжнє ім’я. Ладен побожитися, що це так. Не можуть або навіть не намагаються. То як тебе звати насправді?
Дівчина сковтнула слину, в очах її зблиснули сльози.
— Колись мене звали Бронвен, — прошепотіла вона.
Еверард кивнув, немовби сам до себе. Розглянувшись, він побачив на столі глечики з вином і водою, вазу з фруктами й чашу. Патрульний узяв дівчину за руку, маленьку й ніжну.
— Сядьмо, — запропонував він. — Почастуймося, пізнаймо одне одного краще. Ми можемо пити вдвох з тої он чаші.
Дівчина затремтіла й сахнулася від нього. Смуток знову торкнувся його, але Еверард змусив себе всміхнутися.
— Не лякайся, Бронвен. Я не збираюся тебе кривдити. Я лише хочу, щоб ми потоваришували. Бачиш-но, люба, мені здається, що ми з тобою одноплеменці.
Дівчина втамувала схлипування, випростала плечі й натужно ковтнула.
— Мій володар подібний до б-бога у своїй доброті. Як я зможу віддячити йому?
Еверард підвів її до столу, посадив, налив вина. Невдовзі Бронвен уже розповідала свою історію.
Усе було цілком звично. Хоча її уявлення про географію були туманні, патрульний дійшов висновку, що дівчина належала до котрогось із кельтських племен, яке мігрувало на південь зі своєї прабатьківщини на Дунаї. Бронвен зростала в селищі на північному березі Адріатичного моря, а батько її був заможний поселянин — якщо примітивні набутки бронзової доби можна вважати багатством.
Вона не рахувала дні народження «до», ні роки неволі «після», але Еверард вирішив, що їй мало бути близько тринадцяти, коли років десять тому прибули тиряни. Вони припливли на одному кораблі, сміливо просуваючись на північ у пошуках нових можливостей для торгівлі. Фінікійці стали табором на березі й узялися на мигах торгувати. Очевидно, зрештою вони вирішили, що сюди немає за чим вертатися, бо, коли відпливали, то забрали із собою кількох дітей, які прийшли до корабля подивитися на дивовижних чужинців. Серед них була й Бронвен.
Тиряни не ґвалтували полонянок, до них, як і до чоловіків-рабів, ставилися без зайвої жорстокості. Незайманка в доброму стані коштувала на невільничому ринку надто великі гроші. Еверард мусив визнати, що навіть не міг назвати моряків лиходіями. Вони просто вчинили те, що вважалося природною річчю в стародавньому світі, та й ще протягом тривалого відтинку історії.
Зважаючи на обставини, Бронвен, можна сказати, пощастило. Її придбали для царського палацу — не для гарему (хоча цар кілька разів і навідував її, так би мовити, неофіційно), а для того, щоб Гірам давав її до користання тим своїм гостям, яким виявляв особливу прихильність. Чоловіки рідко були з нею навмисно жорстокими. Однак її ніколи не полишав біль — біль, спричинений становищем невільниці серед чужинців.
А ще тривогою за своїх дітей. За роки неволі Бронвен народила чотирьох, двоє з них померли ще немовлятами — не так уже й погано, особливо коли взяти до уваги, що вони не забрали в неї багато сил і здоров’я. Двійко, що вижили, були досі малі. Дівчинка, коли досягне статевої дійшлості, мабуть, також стане наложницею, якщо тільки її не віддадуть до борделю. (Рабині не проходили ритуалу позбавлення цноти в храмі. Кому яке діло до їхньої долі?) Хлопчика, коли він дійде віку, ймовірно, каструють: вихований при дворі, він буде вдалою кандидатурою на євнуха.