— Отакої, — посміхнувся він. — То ви, північани, надаєте перевагу нечупарним служницям перед царевими вибраницями?
«Це не палац, а якесь село з пліткарями, — подумав Еверард. — Треба негайно відновити свою репутацію». Він випростався, скинув холодним поглядом через стіл і процідив крізь зуби:
— Я тут на веління царя, щоб провадити розслідування, суть якого сторонніх не стосується. Це тобі зрозуміло, хлопче?
— Авжеж, авжеж! Я лише пожартував, вельможний володарю. Зачекайте, я розшукаю когось, хто знає, де вона. — І чоловік підвівся з-за столу.
Еверарда провели до суміжної з їдальнею кімнати, де він лишився сам на кілька хвилин, протягом яких розмірковував над чуттям, яке підказувало йому, що треба поспішати. Теоретично він мав стільки часу, скільки потрібно: завжди можна повернутися назад у часі, слід лише потурбуватися, щоб його ніколи не побачили поруч із самим собою. На практиці ж це був ризик, прийнятний лише в крайньому разі. Окрім того, що створювалася причинно-наслідкова петля, яка могла вийти з-під контролю, існувала небезпека змінити щось у звичному ході подій. Що тривалішою і заплутанішою ставала операція, то більше зростала ймовірність такої зміни. До того ж патрульному не давало спокою цілком природне бажання якомога швидше покінчити зі своєю роботою і надійно закріпити існування світу, який породив його.
Присадкувата постать розсунула дверне запинало. Перед Еверардом на коліна опустилася Сараї.
— Ваша обожнювачка чекає на повеління свого володаря, — мовила вона злегка тремтливим голосом.
— Підведися, — відказав Еверард. — І не хвилюйся. Я лише хочу поставити тобі кілька запитань.
Вона закліпала віями і спаленіла аж до кінчика свого довгого носа.
— Хай чого забажає мій володар, та, що завдячує йому так багато, докладе всіх зусиль, щоб задовольнити його волю.
Еверард зрозумів, що дівчина не плазує перед ним і не кокетує. Не напрошується й не чекає від нього нічого. Принісши свою жертву богині, кожна благочестива фінікійка далі вважалася цнотливою. Сараї просто почувала до нього щиру, боязку вдячність. Еверарда це зворушило.
— Не хвилюйся, — повторив він. — Нехай нічого не перешкоджає твоїм думкам. На цареве доручення я шукаю відомості про людей, які гостювали в його батька, наприкінці правління славного Абібаала.
Очі дівчини розширилися.
— Пане, але ж я тоді тільки-тільки народилася.
— Я знаю. А як щодо решти слуг? Ти мусиш їх усіх знати. Може, серед них ще лишилися ті, хто служив у той час. Ти могла би порозпитувати серед них?
Сараї на знак покори торкнулася брів, губ і грудей.
— Якщо такою є воля мого пана…
Еверард переказав їй ту дещицю, яку знав сам. Сараї стурбовано замислилася.
— Боюся… боюся, з цього не буде пуття, — мовила вона. — Мій володар мусить розуміти, як багато важить для нас прибуття іноземців. Якби з’явився хтось такий незвичний, то слуги б говорили про це до кінця своїх днів. — Вона невесело всміхнулася. — Зрештою, у нас, тих, хто служить у палаці, не так вже й багато новин. Ми знову й знову пережовуємо старі плітки. Думаю, якби серед слуг хтось пам’ятав цих чужинців, я б уже почула про них.
Еверард подумки вилаявся кількома мовами. «Схоже, щоб щось винюхати, доведеться самому повертатися на двадцять з гаком років назад до Усу. Дарма що існує значна небезпека: ворог може виявити мою машину часу й насторожитися або навіть убити мене».
— Ну, — здавленим голосом мовив він, — ти все ж порозпитуй, гаразд? Якщо нічого не дізнаєшся, це не буде твоя провина.
— Ні, — зітхнула вона, — але це буде мій смуток, ласкавий володарю.
І, перш ніж піти, вона ще раз опустилася перед ним навколішки.
Еверард приєднався до свого нового знайомого. Патрульний не надто сподівався, що знайде сьогодні на материку якусь зачіпку, але прогулянка принаймні мала б зняти напругу.
Коли вони повернулися на острів, сонце вже сідало. Над морем слався тонкий серпанок, і в розсіяному світлі високі тирські мури здавалися золотими, майже нереальними — немов ельфійський замок, який щомиті може щезнути в небуття. Опинившись на березі, Еверард побачив, що більшість мешканців міста вже розійшлися по домівках. Військовий попрощався з ним і пішов до своєї родини, а патрульний вирушив до палацу вулицями, які після денної метушні здавалися примарними.
Біля палацової брами стояла темна постать, на яку вартові не зважали. Утім, коли наблизився Еверард, вони схопилися на ноги і здійняли списи, готуючись перевіряти, хто йде. Тут іще й не думали про те, щоб стояти «струнко» на варті. Жіноча постать поквапилася до Еверарда. Коли вона схилила коліно, патрульний упізнав Сараї.