«Більше я тут нічого не дізнаюся. Та й чи дізнався щось?»
Перш ніж піти, Еверард лишив Джантін-гаму шматок металу, завдяки якому його сім’я зможе собі щось придбати. Кілька переваг стародавній світ таки мав над двадцятим століттям: тут принаймні не було податків на прибуток і на подарунки.
Еверард повернувся до палацу, коли після заходу сонця минуло вже кілька годин. За місцевими мірками час був пізній. Вартові піднесли скіпки, мружачись, розглядали його, потім покликали старшого. Зрештою Еборікса впізнали й пропустили з вибаченнями. Вартовим був приємніший його доброзичливий сміх, ніж якби він дав їм щедрі чайові.
Хоча насправді Еверардові було геть не до сміху. Стиснувши губи, він пройшов за слугою, що ніс світильник, до свого покою.
Бронвен спала на ліжку. Догоряв самотній вогник. Еверард роздягнувся й хвилини дві-три стояв, дивлячись у миготливій сутіні на дівчину Розпущене волосся жевріло, розкинувшись по подушці. Рука поверх укривала, не затуляла оголені молоді перса. Однак дивився Еверард на її лице. Який же невинний, дитячий, вразливий вигляд вона мала навіть тепер, після всього того лиха, якого зазнала.
«Якби тільки… Ні. Поки що ми, можливо, трохи закохані. Але це не триватиме довго: ми не зможемо бути разом душею, хіба що лише тілом. Надто багато століть роз’єднують нас. Але що ж буде з нею?»
Еверард опустився на ліжко, маючи намір просто заснути, та Бронвен прокинулася. Раби швидко вчаться спати сторожко. Дівчина вся аж розквітла втіхою.
— Мій володарю! Вітаю тебе, стократ вітаю!
Вони обійнялися. Проте Еверардові захотілося порозмовляти з нею.
— Як минув твій день? — прошепотів він, притискаючи губи до теплого місця за вушком.
— Що? Я… о володарю… — Вона вочевидь не сподівалася такого запитання. — Мій день минув добре, певна річ, бо твої солодкі чари не закінчувалися. Ми довго теревенили з твоїм слугою Пуммаїрамом. — Вона засміялася. — Чарівний проноза, еге ж? Деякі його запитання були аж надто влучні, але не бійся, мій володарю: я відмовилася відповідати на них, і він одразу відступився. Пізніше я пішла з покою, сказала слугам, де мене можна буде знайти, якщо мій володар повернеться, і другу половину дня провела в дитячій кімнаті з моїми дітьми. Вони такі милі. — Вона не наважилася запитати, чи не хотів би він їх побачити.
— Гм. — Одна думка муляла Еверардові. — А що весь цей час робив Пум?
«Не уявляю, щоб цей вертихвіст просидів сиднем цілісінький день».
— Мені це невідомо. Я, щоправда, бачила його двічі в палацових коридорах, але подумала, що він виконує доручення, які лишив йому мій володар… Володарю?
Стурбована, Бронвен сіла в ліжку, коли Еверард кинувся до Пумової комірки й розчахнув двері. Хлопця всередині не було. Куди ж у біса він подівся?
Можливо, нічого й не сталося. Однак слуга, який вскочив у халепу, міг завдати чималих прикрощів своєму хазяїнові. Еверард стояв на холодній підлозі, поринувши у похмурі думки, коли відчув, як жіночі руки обвили його стан. Бронвен притулилися щокою до його спини й проворкотіла:
— Мій володар дуже втомився? Якщо так, дозволь твоїй служниці заспівати тобі колискову її батьківщини. Якщо ж ні…
«А біс із ними, цими тривогами! Зачекають». І, викинувши з голови неспокійні думки, він обернувся до Бронвен.
Коли Еверард прокинувся, хлопця досі не було. Обережні розпитування виявили, що напередодні Пум провів не одну годину, розмовляючи з багатьма слугами. Всі вони казали, що хлопчина допитливий і цікавий. Потім він кудись повіявся, і відтоді ніхто його більше не бачив.
«Мабуть, знудився і гайнув розтринькувати свою платню по пивничках і борделях. Шкода. Хоч і шалапут, та мені він здався гідним довіри. Я навіть думав зробити для нього щось, що дало б йому шанс на краще життя. Ну й нехай. Мені й без нього є про що турбуватися».
Попередивши, що його не буде, Еверард пішов у місто. Коли слуга впустив його до Закарбаалового будинку, назустріч вийшла Яель Зорах. Фінікійські сукня й зачіска дуже їй личили, але патрульний був надто заклопотаний, щоб помітити це. На обличчі жінки малювалася така сама напруга.
— Сюди, — незвично коротко мовила вона й повела його до внутрішніх покоїв.