Він випростався, сягнув до мішечка по люльку з тютюном і промовив:
— Пані та панове, щоб не перетворювати нашу дискусію на змагання, хто кого перекричить, обміркуймо все як розумні люди. Насамперед слід звернутися до тих неспростовних фактів, які ми маємо, і розглянути їх. Не те щоб я зібрав їх багато, але все ж…
Суперечка тривала кілька годин. Було вже пополудні, коли Яель запропонувала їм перерватися на обід.
— Дякую, але, думаю, мені краще повернутися до палацу, — сказав Еверард. — А то ще Гірам подумає, ніби я байдикую за його рахунок. Завтра я зазирну до вас знову, гаразд?
Насправді ж він просто не мав апетиту до тої важкої їжі, яку фінікійці зазвичай споживали на обід, — смаженого ягняти абощо. Еверард радше перекусив би окрайцем хліба й шматком козячого сиру в якійсь харчевні, розмірковуючи тим часом над своїми новими клопотами. (І знову ж таки — подяка новітнім технологіям! Без генетично розроблених захисних мікроорганізмів, яких медики Патруля підселили до його шлунку, він ніколи б не наважився торкнутися місцевої їжі, хіба тільки чогось смаженого-пересмаженого. А щеплення проти всіх тих хвороб, які накочувалися на людство й відступали протягом століть, уже давно б перевантажили його імунну систему).
Патрульний потис усім руки, як то заведено в двадцятому столітті. Мав Кортен рацію чи ні, та людина він був приємна, тямуща і прагнув лише добра. Еверард вийшов на затихлу вулицю під пекучим сонцем.
Там на нього чекав Пум. Цього разу він скочив на ноги не так хутко, як раніше. На юному худорлявому обличчі застиг вираз незвичної серйозності.
— Володарю — тихо мовив він, — ми можемо поговорити наодинці?
Вони знайшли пивничку, де, крім них, нікого більше не було. Власне кажучи, цей заклад був просто дашком, який захищав від сонця невеличкий майданчик, де лежали подушки. Відвідувачі сідали на них, схрестивши ноги, а власник виносив з дому глиняні чаші з вином. Абияк поторгуваншись, Еверард розплатився з ним намистинами. Вулиця, частину якої окупувала ця Наливайка, роїлася від гомінкого люду, та о цій порі всі були переважно заклопотані своїми справами. Лише коли прохолодні тіні ляжуть між будинками, ці люди прийдуть сюди, щоб відпочити, — принаймні ті, хто може собі це дозволити.
Еверард відсьорбнув розведеного кислого напою і скривився. Він дотримувався думки, що до сімнадцятого століття нашої ери люди нічого не тямили у вині. Що ж до пива, тут усе було ще сумніше. Та менше з тим.
— Кажи, синку, — мовив він. — Тільки не треба марно витрачати слова й час: не називай мене сяйвом всесвіту й не пропонуй впасти мені до ніг. Де ти був?
Пум натужно ковтнув, затремтів і подався вперед.
— О мій повелителю, — почав він, і його голос зірвався на підлітковий фальцет, — ваш слуга насмілився багато взяти на себе. Якщо я завинив, лайте мене, бийте мене, накажіть відбатожити — воля ваша. Та ніколи, благаю вас, ніколи не подумайте, що я прагнув чогось іншого, ніж вашого блага. Єдине моє бажання — служити вам по змозі своїх скромних здібностей. — Короткий усміх промайнув по його обличчі. — Адже ви так добре платите! — Але до хлопця відразу ж повернулася розважливість: — Ви могутній володар, на службі у вас я міг би досягти успіху. Та для цього мені треба показати, що я гідний бути вашим слугою! Принести торби чи відвести до будинку втіх може кожен тюхтій. А що ж, окрім цього, зробити Пуммаїрамові такого, щоб мій володар схотів лишити його собі за слугу? Що ж потрібно моєму володареві? Чого він хоче? Володарю, ви бажаєте видавати себе за неосвіченого дикуна, але я від самого початку знав, що за цією маскою ховається щось геть інше. Проте, звісно, ви ж не звіритеся вуличному хлопчиську, якого випадково зустріли. А не знаючи, хто ви, як мені здогадатись, чим я можу прислужитися?
«Атож, — подумав Еверард, — коли перебиваєшся, як Пум, з хліба на воду, то мусиш виробити гостру інтуїцію, інакше не втримаєшся на поверхні».
— Я не гніваюся, — м’яко промовив він. — Але скажи мені, де ти пропадав?
Пумові великі карі очі зустрілися з Еверардовими. Хлопець не відвів погляду, дивлячись на хазяїна майже як рівний на рівного.
— Я наважився порозпитувати про мого володаря. Повсякчас був обережний, ніколи ані словом не зрадив своїх намірів, нікому не дав здогадатись, наскільки важливо те, що він чи вона мені розповіли. Як доказ цього: чи хтось почав ставитися до вас підозріливо, мій володарю?
— Гм… та ні… не більше, ніж можна було б сподіватися. І з ким ти розмовляв про мене?