Пум стенув плечима, мовляв: звідки йому знати.
— Я приніс жертви за всіх них, авжеж приніс, — вів далі Ґіскон, — як і за свій порятунок. Ніколи не забувай про друзів і завжди виплачуй борги, і тоді й боги допоможуть тобі в хвилину скрути. Мені ось допомогли. Сходити на кораблі до Кіпру — діло неабияке, це щонайменше. Табором не станеш, ночувати доводиться у відкритому морі, і то не одну ніч, коли вітри лихі. А того разу… того разу й поготів! Ледве земля щезла з очей, як знялася буря, і дарма що ми вилили на хвилі всю олію, нам це мало допомогло. Весла на воду й тримати ніс корабля до хвилі, тільки так! Нехай дихання забиває і жили на руках рвуться, але треба гребти. Темно, наче у свині в череві, вітер виє, дощ січе, корабель гойдає і кидає, а сіль виїдає очі й печуть потріскані губи… І як його гребти влад, коли за вітром не чути навіть барабана стерничого? Аж тут дивлюся, а на містку стоїть старший цих «Сінім», плащ ляскотить довкола нього, а він наставив обличчя вітрові й регоче, регоче! Не знаю, чи то він був такий сміливий, чи то не тямив гаразд небезпеки, чи то знався на морі краще за мене. Пізніше, коли я обмірковував все у світлі так тяжко здобутих знань, то дійшов висновку, що дрібка удачі — і ми подолали б шторм. Корабель був міцний, а моряки своє діло знали. Проте боги — чи то демони — вирішили собі інакше. Зненацька тріск, блиск! Мене трохи не осліпило. Я випустив весло з рук, та й не тільки я один. Якось ще примудрився схопити його знову, перш ніж воно вислизнуло б між кочетами. Мабуть, це і врятувало мені зір, тому що коли палахнуло вдруге, я не дивився вгору. Атож, нас ударило блискавкою. Двічі. Я не чув грому, та, можливо, його заглушило ревіння моря й виття вітру. Коли сліпуче сяйво перед моїми очима трохи розсіялося, я побачив, що наша щогла палає, наче смолоскип. Корабель пошкодило, і він ледве тримався на воді. Мене усього, від голови аж до дупи, пройняла дрож, коли море розламувало корабель піді мною. Але тої миті я на це ледве чи й зважав. Бо ж у мерехтливому, рваному світлі я помітив у небі якісь штуки, подібні до он того крилатого бика, але великі, як справжній бик, і блискучі, наче вилиті з металу. Верхи на них сиділи люди. Штуки ці ринули вниз… А потім корабель розпався на шматки. Я опинився у воді й тримався за весло. Поруч ще кілька людей чіплялися за уламки. Але те шаленство з нами ще не покінчило. Блискавка вдарила просто в бідолашного Гурамаабі, мого товариша по пляшці ще з дитячих літ. Його, мабуть, убило на місці. Я ж пірнув під воду й затримав дихання, скільки стало змоги. Коли зрештою довелося висунути ніс із-під води, щоб ковтнути повітря, на поверхні довкола мене нікого не було видно. Натомість у височині шугала зграя цих драконів, чи колісниць, чи біс їх знає, чим вони там були, а поміж ними лютувало полум’я. Я пірнув знову під воду. Думаю, по якомусь часі вони подалися до того потойбіччя, з якого прилетіли, але тоді мене це вже мало турбувало: я був надто заклопотаний порятунком власного життя. Урешті-решт я таки добувся берега. Пережите здавалося чимось нереальним, божевільним маренням. Може, це і був сон. Я не знаю. Знаю тільки, що я єдиний з того корабля, хто повернувся. Хвала Таніт, еге ж, дівчатка? — спогади не зіпсули Ґісконові настрою, і він ущипнув найближчу до нього дружину за сідницю.
Гостям довелося слухати моряка ще кілька годин, перш ніж Еверард, у якого, попри вино, пересохло в горлі від хвилювання, зміг запитати:
— Ти пам’ятаєш, коли це точно сталося? Скільки років тому?
— А чого ж? Звісно, пам’ятаю, — відказав Ґіскон. — Рівно два десятки й шість років тому, за п’ятнадцять днів до осіннього рівнодення або дуже близько до цього. — Він змахнув рукою. — Запитаєте, звідки я це знаю? Я — як той єгипетський жрець, що має точний календар, бо мусить знати, коли щороку його річка виходить із берегів, а коли повертається в них. Мореплавець, який не стежить за календарем, навряд чи доживе до старості. А ви знаєте, що за Стовпами Мелькарта море так само, як і Ніл, здіймається й опадає, але двічі на день? Якщо плаваєш у тих краях, треба добре пильнувати, коли це відбувається. Але по-справжньому шанувати лічбу днів мене навчили ті ж таки «Сінім». Я саме був разом з капітаном, коли вони торгувалися з ним за оплату й усе повторювали, якого саме дня ми маємо відчалити — переконували його, розумієте? Я послухав та й подумав собі, що в запам’ятовуванні днів може бути якийсь зиск, і вирішив, що буду далі так робити. Тоді я ще не тямив ні читати, ні писати, але став відзначати все незвичне, що сталося за рік. Я тримав усі ці події в пам’яті за порядком і, коли треба, міг відлічити по них назад. Отож, сталося це між тим роком, коли я плавав до берегів Червоних скель, і тим, коли я підчепив вавилонську хворобу…