Покращеним зором Еверард помітив ще одну голову над хвилями. Так, помилки бути не може — чоловік гойдався на воді, наче поплавець. Ворог, якого треба схопити. Еверард шугнув униз. Чоловік поглянув угору з піни й вировиння. Його рот скривився від злості. Над водою здійнялася рука, що тримала енергопістолет.
Еверард вистрілив перший. Ударив тонкий промінь. Крик чоловіка загубився серед шаленства бурі, як і його зброя. Ворог нажахано витріщився на обвуглену плоть і оголену кістку власного зап’ястка.
Еверард не відчував до нього жодної жалості. Але й не хотів убивати цього негідника. Живі полонені завдяки безболісному, нешкідливому й всеохопному психодопиту могли привести до лігвищ інших лиходіїв, які цікавили Патруль.
Еверард опустив часоліт. Двигун машини застугонів, утримуючи її на місці, дарма що хвилі билися в її боки, а крижаний вітер шарпав і завивав. Міцно стиснувши ногами корпус, Еверард перехилився, схопив напівпритомного чоловіка, витягнув його й кинув на ніс часолета. «Ось так, а тепер вгору!»
Цілковита випадковість — через це, однак, не менш приємна, — що саме він, Менс Еверард, виявився тим агентом Патруля, який схопив Меро Вараґана.
Еверардова група потребувала спокійного місця, щоб оцінити ситуацію, перш ніж повертатися до майбутнього. Вони вибрали безлюдний острівець в Егейському морі. З блакитних вод, спокій який порушували тільки сонячні блищики й піна, здіймалися білі скелі. Мартини, що теж аж сяяли білістю, літали довкола, криками колошкаючи дрімливу тишу. Поміж брил пнулися вгору чагарі, листя яких випускало на сонці різкий запах. Удалині маячіло вітрило. Хто зна, може, на тому кораблі плив Одіссей.
Патрульні зібралися на нараду. Ніхто не загинув, лише кілька чоловік були поранені. Їм упорснули знеболювальні й протишокові препарати, далі ж відновлюватися бійці мали в шпиталі. Збили чотири часолети екзальтаціоністів, три машини втекли, але за ними неодмінно будуть полювати. Тих лиходіїв, що були на кораблі, всіх захопили.
Один з патрульних, відстеживши сигнал передавача, витягнув з моря Пуммаїрама.
— Чудова робота! — вигукнув Еверард і міцно обійняв хлопця.
Вони сиділи на лавці в Єгипетській гавані. Тут, як, зрештою, і будь-де, можна було усамітнитися: всі довкола були надто заклопотані, щоб підслуховувати, — і невдовзі пульс міста більше не турбував ані Еверарда, ані Пума. Однак самі вони привертали увагу. Щоб відзначити перемогу, вони трохи гульнули, і Еверард купив їм обом каптани з найкращого й найбарвистішого сукна, гідні того, щоб їх носили царі, якими патрульний з хлопцем себе й відчували. Самому Еверардові було байдуже до одягу — він міг знадобитися, хіба щоб справити належне враження, коли надійде час прощатися з Гірамом та його двором, — а ось Пум був у захваті.
Причал переповнювали звичні звуки: ляпання босих ніг, стукіт копит, гримотіння перекочуваних бочок. З Офіру через Синай прийшов корабель, і докери вивантажували його коштовний товар. Блищали проти сонця їхні вкриті потом м’язисті тіла. Моряки відпочивали під навісом найближчої Наливайки, де під звуки флейти й маленького барабана танцювала дівчина. Вони пили, грали в азартні ігри, реготали, чванилися й обмінювались байками про далекі країни. Продавець із тацею вихваляв зацукровані фрукти. Повз проїхав запряжений віслюком навантажений візок. Мелькартів жрець у пишних шатах провадив бесіду з аскетичним на вигляд чужоземцем, що слугував Озірісу. Двоє рудоволосих ахейців, схожих на піратів, бундючно походжали довкола. Довгобородий воїн з Єрусалима й охоронець сановника-філістимлянця, який прибув з візитом до Тира, кидали один на одного люті погляди, але мир, що панував у місті Гірама, утримував їхні мечі в піхвах. За чорношкірим чоловіком у леопардовій шкурі й зі страусовим пір’ям на голові бігла зграя фінікійської дітлашні. Тримаючи патерицю, наче спис, поважно виступав ассирієць. Веселі й захмелілі, плутали ногами попідруч анатолієць і білявий північанин… У повітрі пахло фарбою, лайном, димом, дьогтем, але також сандаловим деревом, миррою, прянощами й солоними бризками.
Минуть століття, і зрештою все це відійде, як відходить все у цьому світі. Та спершу як бурхливо буятиме тут життя! Яким багатим буде його спадок!
— Я не хочу, — сказав Еверард, — щоб ти заносився надто високо… — Він підсміхнувся. — Наче ти колись ніс себе низько… У будь-якому разі, Пуме, ти неабияка знахідка. Ми не лише врятували Тир, але ще й здобули тебе.
Юнак, незвично зніяковілий, дивився перед себе.
— Ви казали мені про це, володарю, коли вчили мене. Про те, що мало хто в цій епосі здатен збагнути подорожі крізь час і дива завтрашнього дня. Розповідати їм марно, адже вони лише спантеличаться й перелякаються. — Він підпер долонями підборіддя, на якому пробивався пушок. — Можливо, я інакший тому, що завжди був сам. Ніхто не надав чіткої форми моїм думкам, і вони не встигли затверднути. — Відтак він радісно додав: — У такому разі хвала богам, хай ким вони є, за те, що прирекли мене на таке життя. Адже саме воно підготувало мене до життя нового, разом із моїм володарем.