— Я… я хотів би… а вона? — Пум то червонів, то блід.
Еверард кивнув.
— Я пообіцяв їй, що знайду для неї гідного чоловіка.
«Вона засмутилася. Однак у цій епосі, як і в більшості інших, практичність бере гору над романтикою. Пізніше Пумові, мабуть, буде тяжко спостерігати, як його сім’я старіє, тимчасом як він лише вдаватиме старість. Але завдяки можливості подорожувати в часі він матиме їх поруч себе протягом багатьох десятиліть свого життя, та й, зрештою, Пум не такий чутливий на вдачу, як американці. Усе має бути добре. Жінки, безперечно, потоваришують і спільно вестимуть господарство капітана Пуммаїрама».
— Тоді… о мій повелителю!
Юнак скочив на рівні й заходив козирем.
— Спокійно, спокійно, — усміхнувся Еверард. — Пам’ятай, спливе не один рік твого часу, перш ніж ти посядеш своє місце. Чого ж ти зволікаєш? Біжи до Закарбаалового будинку й зголосися до Зорахів. Вони подбають про тебе напочатку.
«Що ж до мене… мені потрібно буде ще кілька днів, щоб завершити своє перебування в палаці належним і правдоподібним чином. Тим часом Бронвен і я…» — Еверард сумовито зітхнув.
Пум уже побіг. Миготіли п’яти, маяли поли каптана — пролаза з пурпурової пристані мчав на зустріч з долею, яку він куватиме для себе сам.
Смуток Одіна Гота
І ГОЛОС ПОЧУВ Я, ЩО МОВИВ:
«О ГОРЕ ТОМУ, ХТО ПРИСЯГУ ЗЛАМАВ,
І ЛИХО ТЯЖКЕ НІБЕЛУНГІВ СПОСТИГЛО,
І ОДІНА ГОТА СМУТОК ОБНЯВ!»
372 рік
Двері відчинилися, і з присмерку ввірвався подув вітру. Вогнища, які горіли в жолобинах уздовж бенкетної зали, спалахнули з новою силою, полум’я кам’яних світильників захвилювалося, замаяло, а їдкий дим шугнув геть від отворів у стелі, крізь які мав виходити. У раптовому світлі заблищало залізо зброї, складеної біля дверей: вістря списів, леза бойових сокир, гарди мечів, умбони щитів. Чоловіки, що громадилися в просторій світлиці, і жінки, які підносили їм роги з елем, затихли й нашорошилися. Поміж неспокійних тіней немов заворушилися вирізьблені на стовпах постаті богів — однорукого Батька Тіваза, Донара Сокирника, Близнюків-Верхівців, — за ними ожили на обшитих дошками стінах зображення звірів і славетних героїв, загойдалися візерунки з переплетеного віття. «Гу-у-уі» — завив вітер, і виття його було холодне, як і він сам.
До зали увійшли Гатавульф і Солберн. Їхня мати Ульріка ступала поміж ними, і вираз, що застиг на її обличчі, був не менш лютий, ніж у синів. Усі троє зупинилися на мить, яка тим, хто чекав їхнього слова, здалася нестерпно довгою. Відтак Солберн зачинив двері, тимчасом як Гатавульф ступив уперед і здійняв правицю. У залі запала тиша, яку порушувало тільки тріскотіння вогню і схвильоване дихання людей.
Першим, однак, заговорив Алавін. Скочивши з лави, він вигукнув, тремтячи усім своїм тонким станом:
— Ми будемо мстити!
Голос йому зірвався, мав-бо Алавін лише п’ятнадцять зим.
Воїн, що сидів поруч, потягнув його за рукав і пробурчав:
— Сядь. Про це нам має повідати вождь.
Алавін натужно ковтнув, роззирнувся й підкорився.
Гатавульфів рот розійшовся в подобі усмішки, показавши зуби з-під русявої бороди. Він прийшов у цей світ дев’ятьма роками раніше за свого нетерплячого єдинокровного брата й чотирма — за рідного, Солберна, та видавався старшим за свій вік, і то не лише через високий зріст, широкі плечі й котячу манеру рухатись: ось уже п’ять років, відтоді як помер його батько Тарасмунд, Гатавульф верховодив своїми одноплеменцями й швидше за однолітків змужнів духом. Були, щоправда, й ті, хто шепотівся, ніби мати його, Ульріка, тримає сина в кулаку, та всякий, хто брав під сумнів його змужнілість, мусив стати з ним до двобою, з якого вийти на своїх двох у суперника молодого вождя надії було небагато.
— Атож, — мовив Гатавульф неголосно, хоча почули його навіть ті, хто сидів у найдальшому кутку зали. — Несіть вино, жінки. Пийте, мужі мої, кохайте своїх дружин і готуйте зброю. Друзі, які прибули, щоб запропонувати допомогу, прийміть мою найглибшу дяку, бо ж завтра на світанку ми вирушимо, щоб помститися вбивці моєї сестри.
— Германаріхові, — докинув Солберн.
Він був нижчий від Гатавульфа і мав темніше волосся. Солберну радше пасувало обробляти землю чи майструвати щось своїми руками, ніж воювати чи полювати, та навіть він виплюнув це ім’я з рота, наче яку гидь.
Готи скоріше зітхнули, ніж ахнули, тільки деякі жінки сахнулися або ж приступили ближче до своїх чоловіків, братів, батьків, наречених, за яких одного дня могли б віддатися. Кілька воїнів видали горлове, майже радісне гарчання. Інші спохмурніли.