Ліудеріс знову кивнув.
— Я сказав свою думку, ти сказав свою. На сьогодні досить казань. Завтра ми поїдемо до Германаріха.
Старий войовник сів.
— Це небезпечно, — мовила Ульріка. — У мене лишилося два сини, і завтра вони, може бути, вирушать назустріч своїй смерті. На все воля Вірд, тої, що визначає долі людей і богів. Та я радше побачу, як мої сини відважно гинуть у бою, ніж схиляють коліна перед убивцею їхньої сестри. З того не вийшло б нічого доброго.
Юний Алавін знову скочив з-за столу й вистрибнув на лаву. У його руці зблиснув кинджал.
— Ми не загинемо! — закричав він. — Загине Германаріх, а Гатавульф стане королем остготів!
По лавах, немов припливна хвиля, прокотився повільний рев.
Солберн Розважливий рушив залою. Люди розступилися перед ним. Під чоботами його шелестіли стеблини ситника, яким була встелена глиняна долівка.
— Я добре почув? Ти сказав «ми»? — запитав він серед загального збурення. — Ні, ти ще хлопчик. Ти лишишся вдома.
Вкриті пушком щоки юнака спалахнули червінню.
— Я достатньо дорослий, щоб боронити честь свого роду! — пронизливо скрикнув Алавін.
Ульріка заціпеніла на місці.
— Твого роду, байстря? — шмагонула вона злістю.
Гомін ущух. Чоловіки ніяково перезиралися. Негоже було під таку годину виплескувати задавнену злість. Це не віщувало нічого доброго. Алавінова мати, Ереліва, була не лише наложницею Тарасмунда, але і єдиною жінкою, про яку він по-справжньому дбав. Ульріка мало не навіч зловтішалася, коли всі діти, яких наложниця народила Тарасмундові, окрім первістка Алавіна, померли маленькими. Коли вождь сам пішов на той світ, Ерелівині друзі хутко віддали її за поселянина, який жив далеко від Георота. Алавін лишився, бо ж синові вождя не випадало інакше, та Ульріка повсякчас шпигала його.
Їхні погляди зітнулися в димному, сповненому тінями світлі вогнища.
— Так, мого роду! — вигукнув Алавін. — А Свангільд була й м-м-мені сестрою.
Від сорому, що язик його затнувся, хлопчина аж прикусив губу.
— Спокійно, спокійно. — Гатавульф знову здійняв руку. — Ти маєш право, хлопче, і добре чиниш, що домагаєшся його. Гаразд, завтра на світанку ти поїдеш з нами.
Вождь виклично глянув на Ульріку. Та не сказала нічого, лише скривила рот. Усі розуміли: вона сподівається, що юнак загине.
Гатавульф рушив до високого трону посеред зали.
— Досить суперечок! — пролунали його слова. — Цього вечора нумо веселитись! Та спершу, Анслауґ, — звернувся він до дружини, — ходи сядь коло мене, і ми разом вип’ємо Воданову чашу.
Затупотіли ноги, загримали по дереву кулаки, кинджали здійнялись, наче смолоскипи. Вкупі з чоловіками кричали й жінки:
— Слава! Слава! Слава!
Двері розчахнулися.
Що осінь була близько, то смеркало швидко, і за спиною прибульця була сама чорнота. Вітер, який шарпав його синій плащ, жбурнув досередини жмуток сухого листя й пронісся по залі, завиваючи й вихолоджуючи стіни. Готи обернулися побачити, хто прийшов, і затамували дихання, а ті, хто сидів, поквапилися встати. До них завітав Мандрівець.
Він височів над ними всіма, тримаючи списа, як патерицю, а не зброю, наче й зовсім не потребував його залізного вістря. Крисатий капелюх затіняв обличчя, але не міг приховати ні сивих, як вовче хутро, чуприни й бороди несподіваного гостя, ні блиску його очей. Мало хто з присутніх бачив його раніше, більшості не траплялося опинитися поруч, коли він з’являвся тут під час своїх нечастих візитів, та всі, однак, упізнали в ньому родоначальця своїх вождів.
Першою оговталася Ульріка.
— Вітаємо тебе, Мандрівче, й ласкаво просимо, — мовила вона. — Ти вшанував нашу оселю. Сідай лишень на високий трон, а я піднесу тобі ріг з вином.
— Ні, не ріг, а келих, римський келих, найкращий з тих, що ми маємо, — докинув Солберн.
Гатавульф розправив плечі й підійшов до Праотця.
— Ти відаєш, що готує доля, — промовив він. — Яке слово ти приніс нам?
— А ось яке, — відказав Мандрівець. Голос він мав глибокий, а слова вимовляв не так, як південні готи чи будь-хто, з ким тервінгам доводилося зустрічатися. Люди гадали, що його рідною мовою була мова богів. Сьогодні слова його були важкі, немовби горе обтяжувало їх. — Вам, Гатавульфе й Солберне, роковано мститися. Цього не змінити: такою є воля Вірд. Та Алавін з вами не піде.
Юнак поточився назад, побілів. Із горла його вихопився сухий схлип.
Мандрівець кинув погляд через усю залу й зупинив його на хлопцеві.
— Так треба, — повільно, слово за словом, мовив він далі. — Я не чиню тобі безчестя, коли кажу, що ти дорослий лише наполовину і помреш мужньо, але даремно. Усі чоловіки спершу були хлопчиками. Ось що я скажу: тобі випав тяжчий і незвичніший, ніж помста, жереб, і ти приймеш його заради добра того роду, що походить від матері батька твого батька, Йоріт… — Невже голос Мандрівця затремтів? — …і від мене. Скорися, Алавіне. Незабаром настане і твій час.