— Усе… буде… як ти накажеш, велителю, — витиснув Гатавульф зі зсудомленого горла. — Але що це значить для нас… тих, хто поїде мститися?
Мандрівець дивився на нього довгу хвилю, протягом якої в залі панувала мертва тиша, а відтак мовив:
— Ти ж не хочеш цього знати. Добре це слово чи лихе, ти не хочеш його знати.
Алавін опустився на лаву, обхопив голову руками й затремтів.
— Прощавайте! — сказав Мандрівець.
Він загорнувся у плащ, змахнув списом. Двері зачинилися, і він зник.
1935 рік
Я не перевдягався, доки часоліт не переніс мене крізь простір-час. Лише прибувши на замасковану під склад базу Патруля, я скинув із себе той одяг, що носили наприкінці четвертого століття нашої ери в басейні Дніпра, і вбрався в те, що підходило для Сполучених Штатів середини двадцятого століття.
Основна ідея — сорочки й штани для чоловіків, сукні для жінок — була однакова. А ось у дрібницях відмінностей було не злічити. Попри грубу тканину, готське вбрання було зручнішим за піджак із краваткою. Я склав його в багажник часолета разом з усяким спеціальним приладдям на кшталт невеликого пристрою, за допомогою якого я слухав знадвору, що відбувається в оселі вождя тервінгів. Спис не вміщався, тож я приторочив його збоку до машини. Якщо я кудись і вирушу на ній, то тільки назад до тої доби, якій і належить ця зброя.
Чергував сьогодні хлопчина, якому було трохи більше за двадцять — зовсім юний за теперішніми мірками, у багатьох інших епохах він був би вже поважним сім’янином. Я, схоже, викликав у нього ледве чи не побожне захоплення. Насправді ж моя робота в Патрулі часу така сама допоміжна, як і його. Я не маю жодного стосунку до контролю просторово-часових магістралей, порятунку мандрівників у часі чи ще чогось такого героїчного. Я лише вчений, щось на кшталт цього. Можливо, навіть краще сказати «дослідник». А втім, я можу мандрувати в часі за власним бажанням, на що він права не мав.
Коли я вийшов зі складського приміщення й опинився в непоказній конторі буцімто будівельної компанії, яка правила нам за прикриття в цьому місті у цьому часовому відтинку, черговий пильно глянув на мене й промовив:
— З поверненням додому, містере Фарнессе. Схоже, подорож була не з найлегших, так?
— Чого це ви так вирішили? — машинально запитав я.
— З виразу вашого обличчя, сер. З того, як ви рухаєтеся.
— Не було ніякої небезпеки, — обірвав я його.
Не маючи наміру обговорювати те, що сталося, з кимось, окрім Лорі — та й з нею, мабуть, не відразу, — я полишив контору й вийшов на вулицю.
Тут також була осінь. День видався свіжий і сонячний, один із тих, якими часто насолоджувалися нью-йоркці, доки в місті не стало неможливо жити. Цей рік передував рокові мого народження. Блискучі будівлі з бетону й скла підносилися високо-високо, аж у небесну блакить, де вітерець, що обціловував мене своїми холодними вустами, гнав кілька білих хмаринок. Машин було не дуже багато, і ледь чутний сморід викидних газів перебивали пахощі смажених каштанів з возиків, що почали прокидатися від літньої сплячки. Я вийшов на П’яту авеню й попрямував угору повз вітрини розкішних крамниць, минаючи по дорозі найвродливіших у світі жінок і щонайрозмаїтіший люд, який тільки є на нашій планеті.
Я сподівався, що доки дійду пішки додому, позбудуся бодай трохи того напруження й туги, що полонили мене. Місто може не лише спонукати, але й гоїти, правда ж? Ми з Лорі могли оселитися практично будь-де в минулому чи майбутньому, але обрали саме це місце.
Ні, звісно, все не зовсім так. Як і більшість подружніх пар, ми прагнули звити собі гніздечко у відносно звичному середовищі, де нам не довелося б учитися всьому з нуля й постійно триматися насторожі. Тридцяті роки — прекрасний час, якщо ти білий американець і в тебе все гаразд зі здоров’ям і грошима. Що ж до тих зручностей, яких бракувало, як-от кондиціонера, то його можна було непомітно встановити й, певна річ, не вмикати, коли до вас заходили гості, яким не судилося дізнатися про подорожі в часі. Щоправда, біля керма була Рузвельтова зграя, але республіка поки ще не перетворилася на корпоративну державу й політичні події не впливали на наше з Лорі особисте життя. Остаточний розпад цього суспільства стане швидким і незворотним процесом лише (на мою думку) після виборів 1964 року.