На Середньому Заході, де тепер моя мати виношувала мене, нам довелося б бути вкрай обережними, що неабияк дратувало б. Але нью-йоркці переважно були толерантні, принаймні їх не надто цікавило життя інших людей. Моя довга борода й волосся до пліч, яке я на базі заплітав у косичку, не привертало загальної уваги, хіба що малі хлопчаки коли-не-коли могли подражнитися: «Волохатий дідько! Волохатий дідько!» Власника будинку, сусідів та інших знайомих у цьому часі наша дивакуватість не бентежила, для них ми були професор германської філології на пенсії та його дружина. Власне кажучи, це навіть не було брехнею. Піша прогулянка мала мене трохи заспокоїти, повернути об’єктивне бачення, яке повинен мати кожен агент Патруля, щоб не збожеволіти від тих речей, свідком яких він іноді стає. Ми мусимо розуміти, що Паскалеві слова стосуються всіх нас, у будь-якому закутку простору-часу: «Хай якими веселими були перші акти, останній завжди трагічний. Трохи землі над віком труни, і все скінчено назавжди». Зрозуміти й прийняти цю думку всією своєю істотою, щоб жити з нею якщо не безтурботно, то бодай спокійно. Хай там як, а мої готи ще легко відбулися, порівнюючи, приміром, з мільйонами європейських євреїв і циган під час Другої світової війни, менше ніж за десять років, або ж із мільйонами жителів Радянського Союзу оце тепер.
То й що з того? Це ж мої готи! Їхні привиди юрмилися довкола мене, доки вулиця, будинки, люди з плоті й крові не перестали бути реальними, не перетворилися на напівзабутий сон.
Я пришвидшив крок, мало не наосліп кваплячись до того прихистку, який приготувала мені Лорі.
Ми з нею мешкали у величезній квартирі, вікна якої виходили на Центральний парк, де ми любили прогулюватися теплими вечорами. Портьє не мав потреби виконувати функції озброєної охорони. Сьогодні я образив його, недбало відповівши на привітання, але збагнув це лише в ліфті, коли вже було пізно. Я не міг стрибнути назад у часі й виправити прикре непорозуміння: це порушило б Першу директиву Патруля. Не те щоб така дрібничка могла загрожувати стабільності континууму: до певних меж він гнучкий, а наслідки змін зазвичай швидко згладжуються. Власне, виникає цікаве метафізичне питання: якою мірою мандрівник у часі відкриває минуле, а якою сам його створює? Кіт Шредінґера ховається не лише у своїй коробці, але й у історії. Однак Патруль часу існує для того, щоб міжчасові переміщення не порушили того ланцюжка подій, який приведе врешті до виникнення данелліанців, надлюдей, які заснували Патруль, коли в їхньому далекому минулому звичайні люди навчилися подорожувати в часі.
Я поринув думками в цю звичну царину, поки, наче в клітці, стояв у ліфті, і привиди трохи відступили, зробилися не такими настирливими. Проте коли я ступив до квартири, вони зайшли за мною.
У вітальні, вздовж стін якої вишикувалися полички з книжками, стояв запах скипидару. Тут, у тридцятих роках, Лорі — уже не та страшенно заклопотана професорська дружина, якою вона була в пізніших роках цього століття, — починала здобувати собі ім’я художниці. Коли їй запропонували роботу в Патрулі, вона відмовилася: їй бракувало фізичної сили, потрібної польовому агентові — що чоловікові, що, тим паче, жінці, — а рутинна робота в офісі чи архіві її не цікавила. Певна річ, відпустки ми проводили разом у вкрай екзотичних епохах.
Почувши, що я увійшов, вона вибігла назустріч зі своєї майстерні. Побачивши її, я трохи піднісся духом. У заляпаному фарбою робочому халаті й хустці, з-під якої вибивалося пасмо рудого волосся, Лорі була досі струнка, вигиниста й приваблива. Дрібні зморшки довкола її зелених очей стало видно тільки, коли вона підійшла ближче, щоб обійняти мене.
Наші тутешні знайомі заздрили мені: така чарівна дружина, та ще й набагато молодша за мене. Насправді ж різниця між нами була лише шість років. Я вступив до Патруля у сорокап’ятирічному віці і вже був передчасно посивілий, Лорі ж мала вигляд молодої дівчини. Антитанатні процедури, які забезпечує наша організація, сповільнювали старіння, але не могли повернути процес назад.
До того ж більшу частину свого життя Лорі провела у звичному часі, де одна хвилина має шістдесят секунд. Я ж, бувши польовим агентом, проживав дні, тижні або й місяці протягом того проміжку, що минав від ранку, коли ми прощалися, до обіду, коли я повертався додому, а Лорі тим часом, поки я не плутався під ногами, могла присвятити себе малюванню. Мій загальний вік наближався до ста років.
Іноді я почувався на цілу тисячу. Либонь, і виглядав так.