— Привіт, Карле, любий! — Її губи торкнулися моїх.
Я пригорнув її до себе. Замащу фарбою піджак? То й біс із ним! Трохи згодом Лорі відступила, узяла обидві мої долоні й зміряла мене пильним поглядом, що зазирнув аж у душу.
— Ця подорож завдала тобі болю, — стишивши голос, промовила вона.
— Я знав, що так буде, — втомлено відказав я.
— Але не знав, яким сильним буде цей біль… Ти довго пробув там?
— Ні. Пізніше я розповім тобі все детально. Мені пощастило. Я потрапив у ключовий момент, зробив, що мав зробити, і пішов. Кілька годин прихованого спостереження, кілька хвилин дії — і готово.
— Справді, можна сказати, пощастило. Тобі скоро повертатися?
— У тому часі — так, досить скоро. Але я хочу затриматися трохи тут, щоб… щоб відпочити, звикнутися з тим, що має статися… Ти потерпиш мою понуру пику тут тиждень або два?
— Коханий. — Вона повернулася у мої обійми.
— Мені однаково треба буде попрацювати зі своїми записами, — проказав я їй на вушко. — Але вечорами ми могли б сходити в ресторан, у театр, трохи розважитися.
— О, сподіваюся, ти справді будеш розважатися, а не вдавати веселощі заради мене.
— Згодом стане легше, — запевнив я її, а заразом і себе. — Я просто далі виконуватиму своє початкове завдання: записувати пісні й перекази, які вони складатимуть. Мені… мені лише треба спершу пройти через усе це.
— Точно треба?
— Так. Але не з дослідницькою метою, ні. Річ не зовсім в тому. Просто це мої люди. Мої. Розумієш?
Лорі міцніше обійняла мене. Вона розуміла.
Не знала вона лише того — і, дай Боже, ніколи не дізнається, подумав я з болем, — чому я так дбав про тих своїх нащадків. Лорі не ревнувала. Вона ніколи не дорікала мені тими днями, які я провів з Йоріт. Сміючись, вона казала, що нічого не втратила, натомість мені це дало змогу посісти в спільноті, яку я вивчав, становище, либонь, унікальне в історії моєї професії. Опісля дружина силкувалася, як могла, розрадити мене.
Але я так і не зміг змусити себе розповісти їй, що Йоріт була для мене не просто близьким другом, який, так сталося, виявився жінкою. Я не зміг зізнатися Лорі, що кохав ту, яка перетворилася на порох шістнадцять століть тому, так само, як її, і кохаю досі, і, мабуть, кохатиму до скону.
300 рік
Поселення Віннітара Убийтура стояло на урвистому березі Вісли. Довкола пагорка скупчилося з пів десятка хатин з хлівами, повітками, кухнею, ковальнею, броварнею та іншими господарськими прибудовами: Віннітарів бо рід давно замешкав був тут і вважався одним із наймогутніших серед тервінгів. На захід простягалися луки й орні землі. На сході, за річкою, досі стояла дика пуща, хоча чисельність племені зростала й поселення швидко розширювало свої межі.
Готи, мабуть, вирубали б увесь ліс до пня, якби дедалі більше їх не полишало цих місць. Неспокійний то був час. На шляхах чатували не лише банди розбійників: цілі племена, що підіймалися в дорогу з усім своїм скарбом, зустрічаючись, стиналися одне з одним. З далеких земель дійшла звістка, що римляни теж частенько гризуться поміж себе, тимчасом як могутня імперія, зведена їхніми дідами, підупадає на силі. І все ж небагато північан наважувалися на щось більше, ніж набіги уздовж римських кордонів. Але південні землі, що лежали просто за цими кордонами, — теплі, багаті, погано захищені, — вабили до себе не одного гота.
Віннітар лишався на місці. Через це йому доводилося майже стільки ж часу проводити в бою — найчастіше з вандалами, але іноді й з деякими готськими племенами, ґрейтунгами або тайфалами, — скільки й за плугом. Сини його, коли дійшли мужніх літ, почали прагнути змін.
Такі були справи, коли з’явився Карл.
Він прийшов взимку, коли мало хто мандрує, і люди особливо гостинно вітають подорожніх, які порушують одноманітний плин життя.
Спершу, помітивши незнайомця за милю від поселення, його взяли за блудягу-пройдисвіта, йшов-бо сам і пішо. Та готи знали, що їхній вождь однаково захоче побачити прибульця.
Легкою ходою той підійшов ближче, ступаючи замерзлими вибоїнами дороги й використовуючи списа замість патериці. Його синій плащ був єдиною яскравою плямою серед укритих снігом полів, голих дерев і похмурого неба. Собаки завалували й загарчали на нього, та незнайомець не виявив страху. Пізніше готи дізналися, що чоловік цей міг завдати смерті тому, хто нападе на нього. Тепер же вони заспокоїли псів і зустріли незнайомця, нараз пройнявшись до нього повагою: вбрання бо його було щонайкраще, анітрохи не запилюжене й не забруднене дорогою, а сам він вражав своєю поставою. Вищий за найвищого з них, незнайомець здіймався над ними — худий, але жилавий, сивобородий, але жвавий, наче парубок. Що ж довелося зріти його світлим очам?