За кілька днів Карл повертався, у свіжому вбранні і з подарунками. На перший погляд дрібнички, вони, проте, були безцінні: що ніж із незвично довгим сталевим лезом, що шаль із блискучої чужоземної тканини, що люстро, краще за вилощену мідь або чисту гладінь озера — скарби прибували й прибували, аж доки в поселенні не зосталося жодної людини, чи то чоловіка, чи то жінки, будь-якого стану, яка б не дістала принаймні одного. Карл на запитання відповідав лише: «Я знаю творців».
Весна помалу просувалася на північ: сніги танули, бруньки розпускалися в листячко й квіти, річка розливалася гомінким повноводдям. Пташки, що квапилися додому, сповнювали небо криками й лопотінням крил. В оборах на ще нетвердих ніжках вибрикували ягнята, телята, лошата. Люди виходили на подвір’я, мружачись проти сліпучого сонця; провітрювали свої оселі, одіж і душі. Королева Весни на запряженому волами візку, довкола якого танцювали юнаки і юнки з вінками на голові, возила від садиби до садиби образ Фрії, щоб богиня благословила оранку й сівбу. Кров нуртувала в жилах.
Карл так само покидав поселення, але тепер повертався того самого дня. Вони з Йоріт дедалі більше часу проводили разом: гуляли в лісі, походжали квітучими луками якнайдалі від сторонніх очей. Йоріт немов снила увіч. Її мати Салваліндіс докоряла дівчині за неподобну поведінку — невже Йоріт байдуже до свого доброго імені? — доки Віннітар не заспокоїв дружину. Вождь мав на думці своє. Що ж до братів Йоріт, то вони паленіли від гордості.
Кінець кінцем Салваліндіс відвела доньку вбік. Вони зайшли до господарського приміщення, де жінки збиралися, щоб ткати й шити, коли не було іншої праці. Тепер праця була, тому мати й донька стояли в півсутіні самі. Салваліндіс приперла Йоріт до широких, обтяжених каменем кросен, немовби хотіла перепинити шлях до втечі, і запитала навпрямець:
— Ти частіше байдикуєш із тим Карлом, ніж буваєш удома. Він брав тебе?
Дівчина зашарілася й, сплівши руки, опустила погляд.
— Ні, — ледь чутно мовила вона. — Він міг би, якби захотів. Я б радо… Та ми лише трималися за руки, кілька разів поцілувалися і… і…
— І що?
— Розмовляли. Співали пісень. Сміялися. Були серйозні. О мамо, він зовсім не відлюдькуватий. Зі мною він такий добрий, такий милий, як… як жоден чоловік, якого я знаю. Він говорить зі мною так, наче бачить у мені людину, що здатна думати, а не лише бути дружиною…
Салваліндіс підібгала губи.
— Я ось ніколи не переставала думати, відтоді як віддалася. Твій батько, либонь, бачить у Карлові могутнього спільника. Та я бачу в ньому безрідного приблуду, може й чаклуна, та без коріння, без жодного коріння. Що здобуде наш рід від союзу з ним? Подарунки? Розповіді про далекі краї? Яка з них користь, коли нападуть вороги? Що він лишить своїм синам? Що завадить йому кинути тебе, коли врода твоя зів’яне? Дівчинко, ти дурна.
Йоріт стисла кулачки, тупнула ногою і скрикнула крізь сльози, що виступили скоріше від люті, ніж від розпачу:
— Припни язика, стара ґерґеро! — І враз відсахнулася, нажахана не менше за Салваліндіс.
— То так ти кажеш до матері? — вражено мовила та. — Він і справді чаклун, який наклав на тебе чари. Викинь ту брошку, яку він тобі дав, викинь її в річку, чуєш мене?
Вона обернулася й вийшла. Спідниці її сердито шурхотіли.
Йоріт заплакала, але матері не послухалася.
А невдовзі все перемінилося.
Того дня, коли дощ сік, наче батогами, а Донар гримотів по небу на своїй колісниці й кресав сокирою сліпучі блискавки, до Віннітарової осади примчав гінець. Він хилився в сідлі, а кінь його зі знемоги мало не падав. Проте чоловік здобувся на силі, щоб високо здійняти руку зі стрілою і пронизливо вигукнути до тих, хто, брьохаючи багнюкою, вийшов йому назустріч:
— Війна! Вандали йдуть!
Коли його припровадили до світлиці, він мовив перед Віннітаром:
— Я приніс тобі слово від мого батька, Ефлі з Долу Оленячих Рогів. Йому розповів про все одноплеменець Даґалайфа Невітассона. Мужеві тому вдалося вирятуватися з різанини біля Лосячого Броду й остерегти нас. Та ми вже й самі помітили були на крайнебі жарево від пожеж.
— Отже, їх дві ватаги. Може, й більше, — пробурмотів Віннітар. — Цьогоріч вони рано вибралися й прийшли великою силою.