Більшість обов’язків, які мав виконувати господар, він поклав на слугу. Однак речі, потрібні для господарства, або гроші, щоб їх купити, добував сам. А ще Карл зробився неабияким купцем. Роки миру не були роками застою. Аж ніяк. Значно побільшало мандрівних торговців, що привозили бурштин, хутра, мед, лій з півночі, вино, тканини, скляні, металеві й гончарні вироби з півдня й заходу. Карл гостинно приймав усіх подорожніх, завжди радий зустрітися з кимось новим. Він відвідував ярмарки, ходив на фолькмоти.
На фолькмотах він лише дивився й слухав, адже не був членом племені, але ввечері брав участь у жвавому обговоренні, коли готи збиралися за кухлем меду, яким він їх частував.
Однак чоловіки чудувалися, та й жінки також. Пройшов поголос, нібито сивого, хоча й дужого тілом чоловіка, якого ніхто раніше не знав, часто бачили серед інших готських племен…
Можливо, саме через ці його відлуки з дому Йоріт не відразу зайшла у тяж. А може, через те, що була вона ще досить юна, адже мала тільки шістнадцять зим, коли прийшла до його ложа. Хай там як, але минув рік, перш ніж стало помітно, що вона при надії.
Хоч вона часто почувалася зле, Йоріт аж світилася від радості. Карлова поведінка знову стала дивною: здавалося, він хвилюється не так за дитя, що його носила Йоріт, як за неї саму. Він навіть стежив за тим, що вона їла: годував її всілякими чужоземними фруктами, хай яка пора року стояла надворі, і заборонив присолювати їжу так багато, як вона звикла. Йоріт радо корилася й казала, що так він виявляє свою любов до неї.
Тим часом життя — і смерть — ішли своїм звичаєм. На похоронах і поминах ніхто не наважувався розмовляти з Карлом невимушено: він був надто близький до незвіданого. З іншого боку, голови родів були вкрай здивовані, коли він відмовився від честі бути тим, хто мав злягти з наступною Королевою Весною.
Але пригадавши все те, що він зробив для них і що робив далі, йому це пробачили.
Теплінь, жнива, холоднеча, відродження, і знову літо. Настав час Йоріт народжувати.
Родиво було довге й важке. Вона мужньо зносила біль, але обличчя повитух були похмурі.
Карл хотів бути з Йоріт, та ельфам це не сподобалося б: у такий час чоловікові не можна бачити породіллю. Досить уже й того, що він наполіг на нечуваній чистоті. Повитухам лишалося тільки сподіватися, що він не відбіг розуму.
Карл чекав у головному покої. Коли прийшли гості, він виставив мед і пиво, як велів звичай, але в розмові був небагатослівний.
З настанням ночі гості пішли, але Карл не ліг спати, а лишився сам сидіти в темряві до світанку. Час від часу до нього виходила котрась із повитух, щоб розказати, як іде родиво. У сяйві світильника, який вона тримала в руці, жінка бачила, що Карл раз по раз позирає на ті двері, які він тримав замкнутими.
Надвечір другого дня повитуха вчергове вийшла зі спочивальні. Друзі, що прийшли навідати Карла, стихли. Зі згортка, який вона тримала на руках, почувся плач. Віннітар скрикнув. Карл підвівся, ніздрі його побіліли.
Жінка опустилася перед ним, розгорнула укривало й поклала на глиняну підлогу до батькових ніг хлопчика: досі в крові, він завзято дриготів ніжками, розмахував ручками й кричав. Тепер батько мав узяти дитину на руки, інакше повитуха віднесла б її в ліс і кинула на пожертя вовкам. Карл навіть не глянув, чи хлопчик не має якихось вад. Він підхопив крихітне тільце й прохрипів:
— Йоріт, як Йоріт?
— Слабка, — відповіла повитуха. — Іди до неї, якщо бажаєш.
Карл віддав їй сина й поквапився до спочивальні. Інші жінки, які були там, розступилися. Він нахилився до Йоріт. Вона була бліда, очі позападали, обличчя вкривав холодний піт. Та коли побачила свого чоловіка, кволо потягнулася до нього, а губи її розійшлись у примарній подобі усмішки.
— Даґоберт, — прошепотіла вона.
Цим ім’ям, що здавна пробувало в їхньому роді, вона бажала назвати хлопчика.
— Даґоберт, так, — тихо мовив Карл. І, хоч, на думку інших, не годилося так чинити, схилився над Йоріт і поцілував її.
Вона стулила повіки й важко опустилася на солом’яний матрац.
— Дякую тобі, — прошептала ледь-ледь чутно. — Я народила сина від бога.
— Ні…
Раптом Йоріт здригнулася. Якусь хвилю вона притискала руку до свого чола. Її очі знову розплющилися. Зіниці були розширені й нерухомі. Тіло зробилося млявим, немов без кісток. Дихання хрипіло в грудях.
Карл випростався, рвучко обернувся й кинувся зі спочивальні. Діставши ключа, він відімкнув свою кімнату й увірвався туди, захряснувши за собою двері.