Салваліндіс підійшла до доньки.
— Вона помирає, — навпрямки мовила дружина вождя. — Чи можна його чародійством врятувати Йоріт? Чи належить це робити?
Двері до забороненої кімнати знову розчахнулися. Карл, що вибіг звідти разом з іще кимось, забув їх зачинити. Готи помітили всередині якийсь залізний предмет. Дехто пригадав того коня, на якому сидів той, хто носився по небу над бойовищами. Люди збилися докупи, хто схопився за обереги, хто став креслити в повітрі охоронні знаки.
Карла супроводжувала жінка, вбрана, утім, як чоловік: у штани й туніку, що мінилися всіма барвами райдуги. Такого обличчя, як у неї, готи ще ніколи не бачили: широке й вилицювате, як у гуна, але з коротким носом, золотаво-мідяною шкірою і прямим синяво-чорним волоссям. У руці жінка тримала якусь скриньку.
Обоє поквапилися до спочивальні.
— Гетьте звідси! Усі! — заревів Карл, виганяючи готських жінок, наче вітер, що жене листя перед бурею.
Він також вийшов за ними і аж тепер зачинив двері до кімнати, де стояв його залізний кінь. Коли він обернувся до людей, що всі дивилися на нього, ті відсахнулись.
— Не бійтеся, — глухо мовив він. — Тут немає лиха. Я привіз відунку, щоб вона допомогла Йоріт.
Якийсь час всі вони мовчки стояли в сутіні, що густішала.
Незнайомка вийшла зі спочивальні й дала Карлові знак підійти. Щось у виразі її обличчя змусило його застогнати. Він приступив до неї на хитких ногах, жінка взяла його за лікоть і завела до спочивальні, де запала глибока тиша.
За якусь хвилю готи почули голоси: його, сповнений шаленства й муки, і її, заспокійливий, але беззаперечний. Мови, якою вони говорили, ніхто не розумів.
Коли вони разом вийшли, Карл, здавалося, постарів на багато років.
— Йоріт відійшла, — мовив він до інших. — Я опустив їй повіки. Підготуй похорон і помин, Віннітаре. Я повернуся до цього часу.
Він і відунка зайшли до потайної кімнати. На руках повитухи зайшовся плачем Даґоберт.
2319 рік
По допомогу я кинувся був до Нью-Йорка тридцятих років двадцятого століття, бо знав тамтешню базу та її персонал. Молодий черговий спробував був здійняти галас через порушення правил, та мені вдалося вгамувати його погрозами. Він надіслав терміновий запит на висококваліфікованого лікаря. Відгукнулася Мендоса Квейфей, хоча ми з нею не були знайомі. Поставивши лише кілька запитань, що стосувалися справи, вона сіла до мене на часоліт, і ми поквапилися назад до готів. Опісля, одначе, вона наполягла, щоб ми вирушили до її шпиталю на Місяці в двадцять четвертому столітті. Я був не в тому стані, щоб сперечатися.
Вона змусила мене прийняти гарячу, наче окріп, ванну, а потім відіслала до ліжка. Натягнувши на голову електронний шолом, я поринув у тривалий сон.
Прокинувшись, я одягнув чистий одяг, з’їв, що мені принесли (що саме — я не зауважив), після чого мене провели до її кабінету. Лікарка, що чекала на мене за величезним столом, махнувши рукою, запросила сідати. Якийсь час ми мовчали.
Уникаючи її погляду, я озирався довкола. Штучна сила тяжіння, завдяки якій моя вага лишалася на звичному рівні, аж ніяк не додавала цьому місцю домашнього затишку. Хоча тут було по-своєму гарно. Ледь чутно пахло трояндами й свіжоскошеною травою. На підлозі лежав килим густо-фіолетової барви, на якому мерехтіли яскраві зірочки. Стіни мінилися ніжними кольорами. З великого вікна — якщо це було вікно — відкривався краєвид на величні гори. В далечінь тяглася подзьобана кратерами місячна поверхня, а в чорному небі панувала Земля, майже вповні. Загубившись поглядом у цьому неймовірно прекрасному біло-блакитному вировинні, я втратив відчуття реальності. А дві тисячі років тому на Землі втратила життя Йоріт.
— Ну, агенте Фарнессе, — врешті промовила Мендоса темпоральною мовою, якою спілкувалися між собою патрульні. — Як ви себе почуваєте?
— Трохи ошелешений, але з ясною головою, — промимрив я. — Та ні. Я почуваюся убивцею.
— Вам слід було дати спокій тій дитині.
Я змусив себе зосередити на лікарці увагу й відповів:
— Вона не була дитиною. Не була в її суспільстві й не була б у багатьох інших, що існували впродовж людської історії. Наші стосунки допомогли мені здобути довіру її одноплеменців, а отже, сприяли моїй роботі. Але, повірте мені, це не був холодний розрахунок з мого боку. Ми кохали одне одного.
— А що думає стосовно цього ваша дружина? Чи ви їй ніколи нічого не розповідали?
Я був надто виснажений, щоб обуритися тим, що іншим разом могло б видатися мені втручанням в особисте життя.