— Розповідав. Я… я запитував її, чи вона не проти. Вона обміркувала все й вирішила, що ні. Ми провели нашу молодість у шістдесятих і сімдесятих роках двадцятого століття, не забувайте… Але ви, мабуть, не чули про той період — це був час сексуальної революції.
Мендоса похмуро посміхнулася.
— Смаки приходять і відходять.
— Ми з дружиною лишалися моногамними, але не через принцип, а радше тому, що не мали потреби в інших стосунках. Слухайте, я постійно навідуюся до неї. Я кохаю її, справді кохаю.
— А вона, вочевидь, вирішила краще не втручатися у ваші середньовічні шури-мури? — рубонула Мендоса.
Мені заболіло.
— Це не так! Кажу ж вам, я кохав Йоріт, цю готську дівчину, я кохав її теж. — Від горя мені стислося горло. — Ви справді не могли нічого вдіяти, щоб урятувати її?
Мендоса похитала головою. Руки її спокійно лежали на столі. Голос пом’якшився.
— Я ж вам уже казала. Якщо хочете, можу розказати детальніше. Прилади — не буду пояснювати, як вони працюють, це неважливо — показали аневризму передньої мозкової артерії. Усе було не так серйозно, щоб виявлятися в симптомах, але напруження, викликане довгими й тяжкими першими пологами, призвело до розриву судини. Після такої завданої мозку шкоди не надто гарна ідея повернути її до життя.
— І ви не могли виправити цієї шкоди?
— Ну, ми могли б перенести тіло в майбутнє, перезапустити серце й легені й застосувати метод нейронного клонування, щоб створити людину, яка була б схожа на цю дівчину, але вона мусила б пізнавати світ майже спочатку. Наша медична служба не проводить таких операцій, агенте Фарнессе. Не тому, що нам бракує співчуття. Просто в нас і без цього надто багато викликів від патрульних і їхніх… справжніх родин. Якщо ми бодай раз зробимо виняток, нас завалять такими проханнями. А ви однаково не повернули б собі коханої, розумієте? Вона не повернула б сама себе.
Я зібрав докупи всю силу волі, яка в мене ще лишилася.
— Припустімо, ми перенеслися б у минуле, коли вона була вагітна, — мовив я. — Ми могли б привезти її сюди, вилікувати ту артерію, стерти спогади про подорож у часі й повернути її… до здорового життя.
— Це промовляють ваші нездійсненні надії. Патруль не змінює минулого. Він оберігає його.
Я глибше вгруз у крісло, яке, міняючи свою форму відповідно до обрисів мого тіла, марно намагалося зробити так, щоб я почувався зручно.
— Не картайте себе надто сильно, — мовила Мендоса лагідніше. — Ви ж не могли цього знати. Якби дівчина вийшла за когось іншого, а вона неодмінно вийшла б, то все закінчилося б так само. У мене склалося враження, що з вами її життя було щасливішим, ніж у більшості жінок її доби. — Відтак голос знову зробився жорстким. — Та собі ви завдали рани, що ще не скоро загоїться. Ніколи, якщо тільки ви не знайдете в собі сил опиратися щонайбільшій спокусі — повертатися назад у часі до тих років, коли ваша кохана була жива, бачити її, бути з нею. Це суворо заборонено, і не лише через ризик для ріки часу, який становлять такі мандрівки. Ви занапастите свою душу, ба навіть свій розум. А ви нам потрібні. Ви потрібні своїй дружині.
— Так, — лише й спромігся я із себе вичавити.
— Вам і без того буде важко спостерігати за тим, що чекає на ваших нащадків. Мабуть, слід було б вас усунути від цього завдання.
— Не треба. Будь ласка.
— Чому ні? — напосіла вона на мене.
— Бо я… я не можу покинути їх… вийде, наче Йоріт жила й померла даремно.
— Вирішувати буде ваше начальство. Сувору догану дістанете, це щонайменше, бо ж ви наблизилися до самого краю чорної діри. Можливо, ви більше ніколи не матимете такої свободи дій. — Мендоса замовкла, відвела очі, потерла підборіддя й пробурмотіла: — Якщо не виникне потреби вжити певних заходів, щоб відновити рівновагу… Але то вже не моя парафія.
Її погляд знову зупинився на моєму страдницькому обличчі. Зненацька вона перехилилася через стіл, немов потягнувшись до мене, і промовила:
— Слухайте-но, Карле Фарнессе! Мене будуть запитувати, що я думаю про вашу ситуацію. Саме тому я привезла вас сюди і саме тому маю намір протримати тут тиждень-другий — мені потрібно краще вас зрозуміти. Але я вже бачу — адже ваш випадок, мій друже, аж ніяк не унікальний за мільйон років діяльності Патруля! — я вже бачу, що ви порядна людина, яка, може, й схибила, та зробила це переважно через брак досвіду. Таке траплялося, трапляється і траплятиметься, знову й знову. Самотність, попри проведені вдома відпустки, і попри спілкування з колегами. Збентеження, попри весь попередній вишкіл. Культурний шок, людський шок. Ви стали свідком того, що вам здавалося злиднями, бідністю, брудом, неуцтвом, непотрібною трагедією, навіть гірше — безсердечністю, жорстокістю, несправедливістю, безглуздим убивством… Усе це не могло не завдати вам болю. Ви мусили переконати себе, що ваші готи — не гірші за вас, лише трохи інакші; мусили дістатися до їхньої сутності, що лежить під цими відмінностями. А потім ви мусили спробувати допомогти, і якщо десь по дорозі ви зненацька натрапили на двері, за якими таїлося щось прекрасне, щось дороге… Авжеж, дії багатьох мандрівників у часі, зокрема й патрульних, неминуче приводять до зв’язків, часом близьких. Зазвичай це не становить загрози. Далекі предки, нехай навіть ключової особи, не мають значення. Континуум викривляється, але з часом відновлюється. Якщо не перевищено межі його піддатливості — що ж, тоді запитання, змінили ці дрібні вчинки майбутнє чи «завжди» були його частиною, не має ні відповіді, ні сенсу. Не винуватьте себе, Фарнессе, — закінчила вона тихо. — І мені б хотілося, щоб ви почали вже відходити від свого горя. Ви польовий агент Патруля часу, і це не остання ваша жалоба.