302–330 роки
Карл дотримав слова. Мовчазний, як камінь, зіпершись на списа, він стояв і дивився, як одноплеменці кладуть Йоріт у землю й насипають над нею курган. Після цього він разом з Віннітаром ушанували її пам’ять поминальною учтою, на яку скликали сусідів з усієї околиці і яка тривала три дні. Карл говорив тільки тоді, коли до нього зверталися; відповідав доволі ввічливо, хоч, як і завжди, дещо згорда. Хай він і не прагнув пригасити веселощі, та учта минула тихіше, ніж зазвичай.
Коли гості розійшлися і Карл лишився біля вогнища наодинці з Віннітаром, він промовив до вождя:
— Завтра я теж піду. Відтепер ви нечасто мене бачитимете.
— То ти здійснив те, заради чого приходив?
— Ні, ще ні.
Віннітар не допитувався, що саме мав здійснити його гість. Карл зітхнув і додав:
— Поки є на те воля Вірд, я пильнуватиму за твоїм родом. Та це не триватиме довго.
Удосвіта він попрощався й пішов. Невдовзі Мандрівець зник за завісою густого й холодного туману, що висів над землею.
Наступними роками множилися всілякі чутки. Декотрим здавалося, ніби в сутіні вони бачили, як висока постать, немов крізь двері, заходила до кургану Йоріт. Інші ж стверджували, що Карл виводить за руку свою кохану на прогулянки. Помалу він втрачав людські риси в пам’яті готів.
Дід з бабою взяли Даґоберта до себе, підшукали йому годувальницю й виховували як власного сина. Попри незвичного батька, ніхто не уникав хлопчика й не занедбував його виховання. Навпаки, одноплеменці прагнули його дружби й прихильності, адже вважалося, що йому належить звершити великі діла — а для цього він мав навчитися гідного поводження, а також умінь воїна, мисливця й господаря. Діти богів траплялися й раніше: чоловіки ставали героями, жінки пишалися мудрістю і вродою, але всі вони були, попри своє походження, смертними.
Минуло три роки, і Карл ненадовго навідався до хлопчика. Дивлячись на сина, він пробурмотів:
— Як же він схожий на свою матір!
— На виду, атож, — погодився Віннітар, — але мужеських чеснот йому не бракує. Це вже помітно, Карле.
Ніхто, крім вождя, уже не насмілювався називати Мандрівця цим іменем — ані тим, що, як гадали готи, було правильне. За кухлем меду він прохав їх розповісти, які нові легенди й пісні вони чули, і готи розповідали. Він запитував, звідки ці пісні, і готи називали йому того чи того барда. Мандрівець казав, що навідається до них. Так він і робив згодом, і співці пишалися виявленою до них його увагою. Сам він, як і раніше, розповідав історії, від яких перехоплювало дух. Проте цього разу він погостював недовго й не повертався протягом багатьох років.
Тим часом Даґоберт ріс, як із води, і вигнався в жвавого парубка, веселого й гожого загального улюбленця. Коли йому вийшло дванадцять зим, він вирушив разом з двома своїми названими братами, Віннітаровими старшими синами, на південь з ватагою торговців. Вони перезимували на чужині, а повернулися по весні, переповнені враженнями від побаченого. На південь звідси лежали землі вільні, багаті й просторі — хоч бери їх просто зараз. Омивав їх Дніпро, проти якого Вісла здавалася потічком. Північні долини поросли густим лісом, зате на південь розпростерлися безкрайні пасовиська для худоби, поля, що немов наречена, чекали на ратая з плугом. До того ж хто сидітиме на тих землях, триматиме в руках торговельні шляхи через порти Чорного моря.
Поки що туди переселилося небагато готів. А ось західні племена, ті після тривалого переходу осіли на землях північніше від Дунаю, на кордоні з Римською імперією, де торгівля мала би йти доволі активно. Але, з іншого боку, якби дійшло до війни — римляни досі лишалися грізним супротивником, а надто якщо покладуть край своїм внутрішнім чварам.