— За ними, — прохрипів, лежачи на землі, Даґоберт. — Не дайте їм утекти — помстіться за наших мертвих, убезпечте нашу землю…
Кволою рукою він ляснув по нозі свого стягоношу. Той побіг зі знаменом уперед, готи кинулися за ним, убиваючи без жалю. Небагато гунів повернулося того дня додому, небагато.
Даґоберт приклав долоню до шиї. Вістря списа влучило справа. Із рани струменіла кров. Гуркіт битви віддалявся. Стало чути стогони поранених людей і коней, крячання круків, що низько кружляли над полем бою. Але помалу й ці звуки почали для нього стихати. Даґобертові очі шукали останнього відблиску сонця.
Повітря замерехтіло й задрижало. З’явився Мандрівець.
Він зістрибнув зі свого дивоглядного коня, упав навколішки в багно, приклав долоні до рани свого сина.
— Батьку, — прошепотів Даґоберт, захлинаючись кров’ю, що наповнювала його рот.
Обличчя, яке йому запам’яталося суворим і відчуженим, спотворила мука.
— Я не міг врятувати… не мав права… вони не дозволили… — бурмотів Мандрівець.
— Ми… перемогли?
— Так. Ми позбулися гунів на багато років. Завдяки тобі.
Гот усміхнувся.
— Це добре. А тепер забери мене, батьку…
Доки смерть не прийшла по Даґоберта, а після цього іще протягом довгого часу Карл тримав сина на своїх руках.
1933
— О, Лорі!
— Заспокойся, милий. Так мусило статися.
— Мій син, мій син!
— Ходи сюди. Поплач, не стидайся сліз, поплач.
— Він був таким молодим, Лорі!
— І, попри те, дорослим чоловіком. Ти ж не покинеш його дітей, твоїх онуків?
— Ні, ніколи. Але що я можу вдіяти? Скажи мені: що я можу зробити для них? Вони приречені. Н-н-нащадки Йоріт загинуть. Я не маю права цього змінити. Як же мені допомогти їм?
— Ми подумаємо про це, коханий, але пізніше. Спершу відпочинь, заспокойся, поспи.
337–344 роки
Тарасмундові йшла тринадцята зима, коли загинув його батько. Попри це, поховавши Даґоберта й насипавши над ним високий курган, тервінги проголосили хлопчину вождем. Хай і був він ще зовсім юний, та обіцяв вирости у доброго ватажка, а представника будь-якого іншого роду над собою тервінги мати не бажали.
Опріч того, після битви на Дніпрі готи не чекали небезпеки в найближчому майбутньому. Вони розгромили союз кількох гунських племен. Решта не наважаться нападати на готів, не наважаться й герули. Війна, найпевніше, буде нескоро, а якщо й буде, то не захисна, а завойовницька під проводом короля Ґеберіха. Тарасмунд матиме вдосталь часу, щоб увійти в літа і розум. Та й хіба не буде прихильний до нього Водан, хіба не допоможе своїми радами?
Його мати Валубурґ віддалася вдруге, за чоловіка на ім’я Ансґар. Він був нижчого за неї стану, але заможний, тямущий і не жадібний до влади. Доки Тарасмунд не дійшов віку, вони обоє давали лад своїм землям і мудро правували тервінгами. Коли вони й затрималися трохи при владі, перш ніж відійти до спокійного життя, то лише на Тарасмундове прохання. Йому не сиділося вдома — так уже повелося в його роді — і бажалося мандрів.
Тервінги не мали нічого проти, бо ж тими днями у світі відбувалося багато змін, а вождь, щоб дати їм раду, повинен знати, про що йдеться.
У Римі все знову було спокійно, хоча перед смертю Константин розділив імперію на Східну та Західну. За осідок правителів для східної частини він обрав місто Візантій, перейменувавши його на свою честь. Столиця швидко розрослася й розбагатіла. Після кількох сутичок, у яких їм завдали добрячої прочуханки, вестготи уклали договір з Римом, і торгівля через Дунай пожвавилася.
Константин оголосив Христа єдиним богом в імперії. Речники цієї віри діставалися щораз далі, і щораз більше готів дослухалися до їхніх слів. Тим, хто тримався Тіваза й Фрії, це вельми не подобалося. І річ була не лише в тому, що давні боги могли розгніватися на невдячних людей і заподіяти їм чимало лиха. Нова віра давала Константинополю змогу накинути свою владу, навіть не видобуваючи меча з піхов. Християни стверджували, що спасіння душі важливіше за все решта; до того ж, з практичного погляду, краще бути всередині імперії, ніж зовні. Що рік, то ворожнеча між двома таборами наростала.
Новий лад повільно доходив до остготів, які жили віддалік. Християни, з якими вони зустрічалися, переважно були раби, привезені із західних земель. В Ольвії була церква, куди навідувалися римські торговці: дерев’яна й маленька, вона видавалася геть жалюгідною супроти давніх мармурових храмів, нехай і гуляла тепер луна їхніми порожніми залами. Однак з розвитком торгівлі християни стали діставатися углиб готських земель. Декотрі з них були священники. Де-не-де вільні жінки, а часом і чоловіки, приймали хрест.