Цими роками Мандрівець навідувався вкрай рідко, і гостини його були короткі. Люди через це ставилися до нього з іще більшим побожним острахом, ніж раніше. Коли його висока постать з’являлася на пагорбі, чоловіки сурмили в роги, а з Георота виїжджав загін вершників, щоб привітати його й супроводити. Тепер він був навіть ще мовчазніший, ніж досі. Немовби якесь потаємне горе гнітило його. Запитати, однак, про причини цієї зажури ніхто не наважувався. Найвиразніше виявлялася вона, коли поруч була Свангільд: чи то проходила повз, вражаючи своєю ще зовсім юною вродою, чи то підносила гостеві кубок із вином, схвильована й горда, що мати довірила їй цю честь, чи то сиділа разом з іншими юнаками і юнками коло його ніг і слухала дивовижні оповіді й мудрі прислів’я. Одного разу, зітхнувши, Мандрівець сказав її батькові: «Вона так схожа на свою прабабусю!» Загартований воїн здригнувся: скільки ж це часу минуло, відколи померла та жінка?
Під час однієї з попередніх гостин Мандрівець був неабияк здивований. Відтоді як він востаннє сюди навідувався, до Георота прийшла Ереліва й народила сина. Боязко вона принесла дитину, щоб показати її Праотцеві. Той довго сидів мовчки, аж урешті запитав:
— Як його звати?
— Алавін, велителю, — відказала вона.
— Алавін! — Мандрівець приклав руку до чола. — Алавін? — Ще за якусь мить він ледь чутно додав: — А тебе — Ереліва. Ереліва… Ерп… Авжеж, можливо, саме так тебе запам’ятають, голубко.
Ніхто не зрозумів, що означали його слова.
Роки летіли. Могутність короля Германаріха росла, а з нею росли і його жадібність та жорстокість.
Мандрівець прийшов знову до готів, коли королеві, як і Тарасмундові, минала сорокова зима. Ті, хто зустрів його, були похмурі на виду й небагатомовні. У Геороті роїлося озброєними людьми. Насуплений Тарасмунд зрадів гостеві.
— Прабатьку й велителю, ти, хто колись вигнав вандалів із наших давніх земель, скажи, ти прийшов нам на допомогу?
Мандрівець завмер, наче витесаний з каменю.
— Буде краще, якщо ти розкажеш мені із самого початку, про що йдеться, — врешті мовив він.
— Щоб ми ще раз прояснили це у своїх головах? Але ми вже добре все обміркували. Та гаразд… якщо така твоя воля. — Тарасмунд замислився. — Треба тільки ще по декого послати.
На Тарасмундів наказ прийшла дивна пара. Ліудеріс, кремезний сивий воїн, був перший вірник вождя. Він управляв землями свого пана й командував його воїнами, коли сам Тарасмунд був у від’їзді. Другий був рудоволосий юнак років п’ятнадцяти, безбородий, але дужий на вигляд. Зелені очі його палали люттю вже дорослого мужа. Тарасмунд назвав його Рандваром, сином Ґутріка. Він був ґрейтунг, не тервінг.
Учотирьох вони усамітнилися в горішньому покої, де могли розмовляти без сторонніх вух. Короткий зимовий день добігав кінця. У приміщенні горіли світильники, жарівні давали сяке-таке тепло, хоча чоловіки сиділи закутані в хутра, а дихання їхнє вихоплювалося в холодну півсутінь білою парою. Покій був багато уряджений: римські стільці, стіл з перламутровою мозаїкою, гобелени на стінах, різьблені віконниці. Слуги принесли карафу з вином і скляні келихи. Знизу, крізь дубову підлогу, долинав шум: там вирувало життя. Мандрівцеві син і онук добре подбали за свій рід.
Одначе Тарасмунд супився, совався на місці, запускав п’ятірню в нечесане каштанове волосся й коротко стрижену бороду, перш ніж обернутися до гостя й хрипко промовити:
— Ми поїдемо до короля, п’ять сотень мужів. Його останній злочин стерпіти не можна. Ми матимемо справедливу відплату за вбивство, а якщо ні — над його палацом заспіває червоний півень.
Він мав на увазі пожежу — повстання, війну готів проти готів, повалення, смерть.
Чи смикнувся бодай м’яз на Мандрівцевому обличчі — того ніхто не міг сказати напевне. Ворушилися тільки тіні в глибоких зморшках, коли полум’я світильників колихалося й пітьма підкрадалася ближче.
— Розкажіть мені, що саме він учинив, — звелів Мандрівець.
Тарасмунд коротко кивнув Рандварові.
— Розкажи йому, хлопче, те, що розказав нам.
Юнак натужно ковтнув. Лють потлумила ніяковість, яку він відчував перед Мандрівцем. Рандварів кулак раз по раз ударяв по коліну, тимчасом як хлопець схвильовано почав свою розповідь.
— Нехай же буде тобі відомо, велителю — хоча, гадаю, ти це вже знаєш, — що король Германаріх мав двох небожів, Ембріку й Фрітлу. Вони були синами його брата Аюльфа, що загинув у війні з англами на півночі. Ембріка й Фрітла й самі були добрі войовники. Два роки тому тут, на півдні, вони повели військо на східні землі проти аланів, спільників гунів. Додому повернулися з багатою здобиччю, бо натрапили на місце, де гуни тримали дань, яку збирали з багатьох земель. Германаріх дочувся про те і правом короля зажадав ті багатства собі. Небожі не погодилися, ходили ж бо в похід лише своїми силами. Тоді Германаріх запросив їх до себе обговорити справу. Брати поїхали, та спершу надійно заховали скарби. Хоч король і заприсягся, що не завдасть їм кривди, та коли вони прибули, наказав їх схопити. Коли ті відмовилися сказати, де скарби, Германаріх спершу катував їх, а потім наказав стратити. Опісля він послав своїх прислужників обшукати оселі братів. Прислужники нічого не знайшли, та жорстоко помстилися: спалили домівки Аюльфових синів, вирізали їхні родини. Щоб навчити покірності, заявив король. Велителю мій, — скрикнув Рандвар, — чи ж по праву таке чинити?