— Так уже ведеться в королів, — немов саме залізо промовляло устами Мандрівця. — А який стосунок це має до тебе?
— Мій… мій батько, що помер молодим, був також Аюльфів син. Мене виховали дядько Ембріка та його дружина. Я був далеко на ловах, а коли повернувся, від дому лишилася тільки купа попелу. Люди повідали мені, що Германаріхові посіпаки вчинили з моєю названою матір’ю, перш ніж перерізати їй горло. Вона… була кревницею Тарасмундові, тож я й подався сюди.
Хлопчина осів і, тамуючи схлипування, вихилив свій келих з вином.
— Атож, — тяжко промовив Тарасмунд. — Матасвента доводилась мені сестрою в перших. Ти ж знаєш: родовиті сім’ї часто укладають шлюби між собою. Рандвар є мені дальшою ріднею, але в нас обох тече та кров, що була пролита. До того ж йому відомо, де скарби: їх затоплено в певному місці у Дніпрі. Добре, що Вірд відіслала його з дому саме тоді й врятувала від полонення. З тим золотом король став би надміру могутній.
Ліудеріс похитав головою.
— Я не розумію, — пробурмотів він. — Після всього, що почув, я й досі не розумію. Чому Германаріх так поводиться? Чи він одержимий злим духом? Чи лише стратився глузду?
— Гадаю, ні те, ні те, — відказав Тарасмунд. — Гадаю, значною мірою це його радник Сібіхо — навіть не гот, а вандал, що служить Германаріхові, — нашіптує тому на вухо лихі поради. А Германаріх завжди був охочий слухати таких порад, це правда. — Він звернувся до Мандрівця: — Роками він збільшує подать, яку ми маємо платити, роками забирає до свого ліжка вільних жінок — байдуже, хочуть вони того чи ні, роками всяко знущається над людом. Я думаю, він хоче зламати волю тих вождів, які насмілюються йому опиратися. Якщо ми попустимо йому цей злочин, то попустимо й наступні.
Мандрівець кивнув.
— Авжеж, твоя правда. Крім цього, я додав би, що Германаріх заздрить владі римського імператора і прагне й собі такої над остготами. А ще він, либонь, чув, що у вестготів Фрітіґерн піднімається проти Атанаріха. Германаріх має намір знешкодити будь-якого суперника у своєму королівстві.
— Ми поїдемо вимагати справедливості, — мовив Тарасмунд. — Він повинен заплатити подвійний верґельд і перед Великим фолькмотом заприсягтися на Тівазовому Камені, що надалі триматиметься давніх звичаїв і законів. Інакше я підніму проти нього всіх готів.
— У нього багато прибічників, — остеріг Мандрівець. — Деякі лишаться з ним через присягу, яку йому дали, деякі — через жадібність або страх, деякі — бо вважають, що готам потрібен сильний король, який зможе захистити кордони тепер, коли гуни гуртуються й, наче та змія, ладні вжалити.
— Так, але ж не конче Германаріх має бути тим королем! — вихопилося в Рандвара.
Тарасмунд з надією у голосі промовив:
— Велителю, ти, хто завдав поразки вандалам, ти станеш зі своїм родом знову?
Тяжка туга виповнювала відповідь Мандрівця.
— Я… не можу стинатися у ваших битвах. На це немає волі Вірд.
Тарасмунд німував протягом якогось часу. Потім він запитав:
— Ти хоча б поїдеш із нами? Король напевне дослухається до тебе.
Цього разу Мандрівець не відповідав ще довше, аж доки нарешті витиснув із себе:
— Гаразд, я спробую допомогти. Але я нічого не обіцяю. Чуєте мене? Я нічого не обіцяю.
Так він вирушив опліч з Тарасмундом та іншими на чолі їхнього загону.
Германаріх мав осідки по всьому королівству. Разом зі своїм надвірним військом, радниками й слугами він переїздив від одного до іншого. Пройшла звістка, що невдовзі після вбивства небожів він зухвало перебрався до пристановища, яке лежало за три дні кінського бігу від Георота.
Не надто веселі були ці три дні. Сніг, що вкривав поля, взявся кіркою, яка ламалася під копитами коней. Блякло-сірі хмари низько нависали над головою, вогке повітря немовби загусло. Хатини під стріхами тулилися докупи. Дерева стояли голі, лише під віттям ялин заліг густий морок. Розмовляли мало, а пісень і взагалі не заводили, навіть довкола багаття, перед тим як поснути. Одначе, коли вони наблизилися до мети своєї подорожі, Тарасмунд засурмив у ріг, і вершники пустили коней чвалом. Під стукіт копит по бруківці й іржання коней тервінги в’їхали у королівський двір. Надвірна варта, що не поступалася їм кількістю, вишикувалася перед палацом. Вістря списів блищали, хоча стяги й були опущені.