— Ми хочемо говорити з вашим хазяїном, — загорлав вождь тервінгів.
Це була навмисна образа: Тарасмундові слова натякали, що Германаріхові люди — не вільні, що їх прирівнюють до псів, яких тримають на повідку, або до римлян. Старший надвірник почервонів від люті й гукнув у відповідь:
— Кілька можуть пройти, але решта має спершу відступити.
— Відступіть, — тихо наказав Тарасмунд Ліудерісові.
Старий вояка пробурчав уголос:
— Гаразд, ми відступимо, коли ви вже так перелякалися, але недалеко й будемо напоготові, доки не переконаємося, що нашим вождям не загрожує зрада.
— Ми прибули тільки поговорити, — поспішно додав Мандрівець.
Він, Тарасмунд і Рандвар зіскочили з коней. Воротарі розступилися перед ними, і вони зайшли досередини палацу. На лавах сиділо багато воїнів, проти звичаю, озброєних. Біля східної стіни, оточений придворними, на троні дожидав їх Германаріх.
Король мав могутню поставу й тримався прямо. Чорні пасма й борода заступом облямовували суворе зморшкувате обличчя. Одягнений він був у розкішні шати, на чолі й на зап’ястках грало відблисками вогню масивне золоте обруччя. Вбрання його було з чужоземних фарбованих тканин, лямоване хутром куниці й горностая. У руці король тримав винний келих, не зі скла — з ограненого кришталю, а на його пальцях іскрилися рубіни.
Він мовчки чекав, доки троє втомлених дорогою, заболочених прибульців підійдуть до трону. Ще якийсь час він супився на них, а тоді мовив:
— Ти прибув у незвичному товаристві, Тарасмунде.
— Тобі відомо, хто ці люди, — відказав вождь тервінгів, — і навіщо ми прийшли до тебе.
Кістлявий чоловічок з блідо-попелястим обличчям по праву руку короля — вандал Сібіхо — зашепотів щось Германаріхові на вухо. Той кивнув.
— Тоді сідайте, — мовив король. — Будемо їсти-пити.
— Ні, — відказав йому Тарасмунд. — Ми не приймемо від тебе хліба-солі, доки ти не замиришся з нами.
— Ти зухвалий понад міру!
Мандрівець здійняв свого списа. Запала тиша, тільки омахи вогню, здавалося, затріскотіли гучніше.
— Вияви мудрість, королю, і вислухай цього чоловіка, — промовив він. — Твоя земля стікає кров’ю. Промий рану й приклади цілющого зілля, доки вона не загноїлася.
Германаріх поглянув на нього й відповів:
— Я не терплю насмішок, старче. Я вислухаю, якщо він пильнуватиме свого язика. Чого тобі треба, Тарасмунде? Кажи, та тільки коротко.
Це було наче ляпас. Тервінг мусив тричі сковтнути слину, перш ніж виголосив свої вимоги.
— Я здогадувався, що ти зажадаєш чогось такого, — сказав Германаріх. — Нехай же буде тобі відомо, що Ембріка й Фрітла прийняли заслужену кару, приховали-бо від свого короля те, що правом належало йому. Крадії та присяголомці — поза законом. Але я великодушний. Я заплачу верґельд за їхні родини й домівки… після того, як мені віддадуть скарб.
— Що? — скрикнув Рандвар. — Та як ти смієш таке казати, вбивце?
Королівські воїни невдоволено загомоніли. Тарасмунд заспокійливо поклав руку хлопчині на плече й промовив до Германаріха:
— Ми вимагаємо подвійний верґельд як визнання того зла, яке ти вчинив. Якщо приймемо менше, то ущербимо собі честь. Що ж до скарбів, то вирішувати Великому фолькмоту. Хай яким буде його рішення, ми всі повинні підкоритися йому.
— Я не збираюся торгуватись, — крижаним тоном відказав Германаріх. — Погоджуйтеся на мою пропозицію і забирайтеся або не погоджуйтесь і забирайтесь, доки не пошкодували про своє нахабство.
Мандрівець виступив уперед. Знову він здійняв списа, закликаючи до тиші. Тінь від капелюха падала йому на обличчя, яке від цього робилося ще більш несьогосвітнім; синій плащ спадав за плечима, немов два крила.
— Послухайте мене, — мовив він. — Боги справедливі. Вони карають тих, хто зневажає закони й гнобить беззахисних. Послухай мене, Германаріху! Послухай, доки не пізно, доки королівство твоє не роздерли на шматки.