У залі здійнявся гомін. Люди заворушилися, стали креслити в повітрі знаки, стискали руків’я мечів, немовби це додавало їм упевненості, закочували до стелі очі, що блищали білками в димному півмороці. Говорив-бо Мандрівець.
Сібіхо смикнув короля за рукав і зашепотів щось. Германаріх кивнув. Він подався вперед, штрикнув пальцем, наче кинджалом, у бік Мандрівця й промовив так гучно, що аж під кроквами пішла гуляти луна.
— Колись було, ти гостював у мене, старче. Не випадає тобі мені погрожувати. І немудрий ти — хай що там базікають про тебе діти, старі баби й несповна розуму діди, — ти немудрий, якщо думаєш, ніби я боюся тебе. Кажуть, ти сам Водан? То й що з того? Не вірю я ні в яких химерних богів, а вірю тільки у свою силу.
Він скочив на ноги й вихопив із піхов меча.
— Зітнімось у бою, старий пройдисвіте! — вигукнув він. — Тут і тепер! Ставай до герцю, і я перерубаю того твого списа навпіл, а тебе самого, як поганого пса, вижену геть звідси!
Мандрівець не поворухнувся, лише спис трохи затремтів у його руці.
— Немає на те волі Вірд, — трохи не пошепки відказав він. — Та я попереджаю тебе, щонайсуворіше попереджаю: заради всіх готів замирися з цими людьми, яких ти покривдив.
— Я замирюся, — посміхнувся Германаріх, — якщо замиряться вони. Ти чув моє слово, Тарасмунде. Ти пристаєш на нього?
Тервінг силкувався опанувати себе, тимчасом як Рандвар щирився, немов загнаний вовк, Мандрівець завмер, наче кам’яний бовван, а Сібіхо єхидно посміхався з лавиці.
— Ні, — прохрипів Тарасмунд. — Я не можу.
— Тоді забирайтеся, усі ви, доки я не наказав палицями загнати вас до своєї буди!
Рандвар вихопив меча. Тарасмунд і Ліудеріс сягнули по свої; звідусіль заблискотіло залізо.
Мандрівець вигукнув:
— Ми підемо! Але тільки заради добра готів. А ти подумай, королю, подумай як слід, поки ти ще король.
Він потягнув своїх супутників до виходу. Германаріх зареготав. Регіт його переслідував їх аж до дверей.
1935 рік
Ми з Лорі гуляли в Центральному парку. Буйний березневий вітер гасав довкола нас. Де-не-де ще лишилися острівці снігу, але в багатьох місцях уже починала зеленіти трава. На кущах і деревах бубнявіли пуп’янки. За гіллям блищали свіжовимиті дощем хмарочоси, які здіймались у блакитну височінь, де кілька хмаринок влаштовували регату. Морозець був саме такий, щоб розігнати кров.
Та я, загубившись думками у тій, давноминулій, зимі, мало що помічав. Дружина стиснула мою руку.
— Тобі не слід було, Карле.
Я відчув, що вона намагається розділити зі мною біль настільки, наскільки може.
— А що мені було робити? — відказав я, виринаючи з пітьми, що оповила мої думки. — Тарасмунд попросив мене піти з ним, я ж казав тобі. Як я міг відмовити йому? Відмовити й далі спати спокійно?
— А тепер ти спокійно спиш? — миттю зреагувала вона. — Ну гаразд, нехай заспокоїв ти їх своєю присутністю — може, в цьому нічого страшного й немає, допустимо, — але ж ти втрутився. Ти намагався запобігти конфліктові.
— Блаженні миротворці — так мене вчили в недільній школі.
— Цього зіткнення не уникнути. Хіба ні? Про нього ж розповідають ті легенди й поеми, заради вивчення яких ти й повернувся в минуле.
Я стенув плечима.
— Легенди. Поеми. А скільки в них правди? Ну так, історії відомо, як закінчив Германаріх. Але ж чи справді Свангільд, Гатавульф, Солберн померли так, як розповідає сага? Коли щось таке й сталося — якщо тільки це не вигадка пізніших століть, яку хроністи взяли за правду, — хіба ж це все мало статися неодмінно з ними? — Я прочистив задерев’яніле горло. — Моя робота полягає в тому, щоб дізнатися, що відбулося насправді, які саме події треба охороняти від зміни Патрулю часу.
— Милий, милий, — зітхнула вона, — ти надто усім переймаєшся. Це викривлює твої судження. Подумай. Я думала, я багато думала. Звісно, я не була там, але, можливо, завдяки цьому я бачу все з іншого погляду, з якого ти… ти вирішив не дивитися. Усе, про що ти повідомляв у своїх звітах, свідчить, що події прямують до одного-єдиного кінця. Якби ти, як бог, міг схилити короля до замирення, тобі це, певна річ, вдалося б. Проте такого розвитку подій континуум не передбачає.
— Але ж континуум гнучкий! Що можуть змінити життя кількох варварів?
— Ти верзеш дурниці, Карле, і сам це добре знаєш. Я… часто лежу ночами без сну й хвилююся за тебе. Ти надто близько підійшов до забороненого. Можливо, ти навіть уже перетнув межу.
— Часові лінії пристосуються до змін. Вони завжди пристосовуються.
— Якби це було так, навіщо тоді потрібен Патруль часу? Невже ти не розумієш, який ризик береш на себе?
Я розумів. Я змусив себе поглянути правді у вічі. Вузлові події стаються, і тоді має значення, як упадуть гральні кості. І часто буває нелегко розпізнати таку подію.
Наче труп на поверхню води, у пам’яті сплинув приклад, який в Академії викладач наводив для новобранців із мого просторово-часового околу.
Друга світова війна спричинилася до величезних наслідків. Насамперед, після неї Радянський Союз узяв під свій контроль половину Європи. (Ядерна зброя — наслідок непрямий; принципи її були вже відомі, і вона однаково з’явилася б приблизно в тому часі.) Урешті-решт, та військово-політична ситуація призвела до подій, які вплинули на долю людства на століття вперед — а отже, і назавжди, адже ті століття мали свої вузлові події.
І, попри це, Вінстон Черчілль мав рацію, коли назвав військові зіткнення 1939–1945 років «непотрібною війною». Авжеж, значною мірою вона вибухнула через слабкість західних демократій. Та їм би нічого не загрожувало, якби Німеччина не опинилася під владою нацистів. А цей політичний рух, з якого попервах насміхалися, ще коли він був нечисленний, і який згодом уряд Веймарської республіки переслідував (хоч і недостатньо жорстко), — цей рух ніколи б не прийшов до влади в країні Баха й Ґете, якби не темний геній Адольфа Гітлера. Батько ж Гітлера, що народився під іменем Алоїс Шикльґрубер, був позашлюбний син австрійського буржуа і його служниці…
Але якщо завадити цій інтрижці, що можна запросто зробити, нікому не зашкодивши, то весь хід історії відтоді зміниться. І тоді світ, скажімо 1935 року, буде уже інакший. Можливо, кращий, ніж попередній (не у всьому й ненадовго), а можливо, й гірший. Я цілком можу собі уявити, наприклад, що люди так ніколи й не полетять у космос. Або ж зроблять це занадто пізно, щоб урятувати виснажену Землю. Ось чого я не можу уявити, то це того, що внаслідок зміни постане щаслива утопія.
Ось так. Якщо в часи Римської імперії через мене станеться значна зміна, я існуватиму й далі, та коли повернуся до цього року, увесь мій світ зникне. І Лорі разом з ним.
— Я… я б не сказав, що беру на себе ризик, — заперечив я. — Начальство читає мої звіти, де все правдиво описано. Мені дадуть знати, якщо я зіб’юся на манівці.
Правдиво? А хіба ні? У звітах я розповідав, що бачу або роблю, і хоч виклад мій був сухий, але я не брехав і нічого не приховував. Показового ж вияву емоцій і не вимагалося, адже так? І навряд чи від мене очікували, щоб я повідомляв про кожну-кожнісіньку дрібничку, так? Однаково це неможливо.
Я набрав у груди повітря.
— Слухай, — мовив я, — мені чудово відоме моє місце. Я лише простий філолог. Але там, де я можу допомогти — нікому не нашкодивши, — хіба не повинен я допомогти?
— Повинен, Карле.
Якусь хвилю ми йшли мовчки. Ураз Лорі вигукнула:
— Агов, чоловіче, ти ж у відпустці, пам’ятаєш? Ми з тобою маємо відпочивати й насолоджуватися життям. Я навіть дещо придумала. Ось послухай лишень.
Я бачив сльози в очах Лорі й щосили намагався підіграти тій веселості, якою вона їх маскувала.