— Якби це було так, навіщо тоді потрібен Патруль часу? Невже ти не розумієш, який ризик береш на себе?
Я розумів. Я змусив себе поглянути правді у вічі. Вузлові події стаються, і тоді має значення, як упадуть гральні кості. І часто буває нелегко розпізнати таку подію.
Наче труп на поверхню води, у пам’яті сплинув приклад, який в Академії викладач наводив для новобранців із мого просторово-часового околу.
Друга світова війна спричинилася до величезних наслідків. Насамперед, після неї Радянський Союз узяв під свій контроль половину Європи. (Ядерна зброя — наслідок непрямий; принципи її були вже відомі, і вона однаково з’явилася б приблизно в тому часі.) Урешті-решт, та військово-політична ситуація призвела до подій, які вплинули на долю людства на століття вперед — а отже, і назавжди, адже ті століття мали свої вузлові події.
І, попри це, Вінстон Черчілль мав рацію, коли назвав військові зіткнення 1939–1945 років «непотрібною війною». Авжеж, значною мірою вона вибухнула через слабкість західних демократій. Та їм би нічого не загрожувало, якби Німеччина не опинилася під владою нацистів. А цей політичний рух, з якого попервах насміхалися, ще коли він був нечисленний, і який згодом уряд Веймарської республіки переслідував (хоч і недостатньо жорстко), — цей рух ніколи б не прийшов до влади в країні Баха й Ґете, якби не темний геній Адольфа Гітлера. Батько ж Гітлера, що народився під іменем Алоїс Шикльґрубер, був позашлюбний син австрійського буржуа і його служниці…
Але якщо завадити цій інтрижці, що можна запросто зробити, нікому не зашкодивши, то весь хід історії відтоді зміниться. І тоді світ, скажімо 1935 року, буде уже інакший. Можливо, кращий, ніж попередній (не у всьому й ненадовго), а можливо, й гірший. Я цілком можу собі уявити, наприклад, що люди так ніколи й не полетять у космос. Або ж зроблять це занадто пізно, щоб урятувати виснажену Землю. Ось чого я не можу уявити, то це того, що внаслідок зміни постане щаслива утопія.
Ось так. Якщо в часи Римської імперії через мене станеться значна зміна, я існуватиму й далі, та коли повернуся до цього року, увесь мій світ зникне. І Лорі разом з ним.
— Я… я б не сказав, що беру на себе ризик, — заперечив я. — Начальство читає мої звіти, де все правдиво описано. Мені дадуть знати, якщо я зіб’юся на манівці.
Правдиво? А хіба ні? У звітах я розповідав, що бачу або роблю, і хоч виклад мій був сухий, але я не брехав і нічого не приховував. Показового ж вияву емоцій і не вимагалося, адже так? І навряд чи від мене очікували, щоб я повідомляв про кожну-кожнісіньку дрібничку, так? Однаково це неможливо.
Я набрав у груди повітря.
— Слухай, — мовив я, — мені чудово відоме моє місце. Я лише простий філолог. Але там, де я можу допомогти — нікому не нашкодивши, — хіба не повинен я допомогти?
— Повинен, Карле.
Якусь хвилю ми йшли мовчки. Ураз Лорі вигукнула:
— Агов, чоловіче, ти ж у відпустці, пам’ятаєш? Ми з тобою маємо відпочивати й насолоджуватися життям. Я навіть дещо придумала. Ось послухай лишень.
Я бачив сльози в очах Лорі й щосили намагався підіграти тій веселості, якою вона їх маскувала.
366–372 роки
Тарасмунд повів своїх людей назад до Георота, де вони розійшлися по домівках. Мандрівець теж став прощатися.
— Не дій поспішно, — порадив він. — Вичікуй. Хто знає, що може статися.
— Гадаю, ти знаєш, — відказав Тарасмунд.
— Я не бог.
— Це я чую від тебе не вперше, але більше ти мені нічого не кажеш. То хто ти?
— Я не можу цього виявити. Та коли твій рід щось мені винен за мою допомогу протягом усіх цих років, я правлю свій борг тепер: пообіцяй, що не квапитимешся й поводитимешся обачно.
Тарасмунд кивнув.
— Я не маю іншої ради. Щоб зібрати достатньо людей у спілку, проти якої Германаріх не вистоїть, потрібні час і зусилля. Більшість були б раді відсидітися вдома, сподіваючись, що лихо мине їх і завітає до когось іншого. Король тим часом навряд чи наважиться виступити проти мене, доки не буде готовий. Мені треба випередити його, та я знаю, що повільним кроком чоловік дійде далі, ніж добіжить.
Мандрівець стиснув його руку, хотів, здавалося, щось сказати, але тільки швидко закліпав очима, обернувся й пішов геть. Тарасмунд глянув востаннє на високу постать свого гостя в плащі, капелюсі й зі списом, яка спускалася зимовою дорогою в долину.
Рандвар оселився в Ґеороті — живе нагадування про вчинене зло. Однак він був молодий і сповнений життя, щоб гнітити серце надто довго. Невдовзі вони з Гатавульфом і Солберном зробилися нерозлучними друзями, разом полювали, вправлялися, змагалися між собою й усіляко розважались. А ще Рандвар часто бачився з їхньою сестрою Свангільд.