Весняне рівнодення принесло з собою тепло, проліски, бруньки й листочки. Протягом холодних місяців Тарасмунд багато їздив до чільників тервінгів та інших племен, щоб переговорити з ними наодинці. Навесні він повернувся додому й заходився коло роботи на своїх землях. Щоночі ж вони з Ерелівою дарували втіху одне одному.
Настав день, коли Тарасмунд радісно вигукнув:
— Ми орали й сіяли, прибирали й лагодили, допомагали нашій худобі отелитися й виганяли її на пасовиська. Відпочиньмо ж якусь хвилю по роботі! Завтра ми вирушаємо на лови.
Того дня він перед усіма поцілував Ереліву, скочив у сідло й повів своїх людей. Валували собаки, іржали коні, тупотіли копита, ревли мисливські роги. Там, де дорога повертала за гайок і ховалася з очей, Тарасмунд обернувся й помахав коханій.
Коли того вечора вона побачила його знову, він був закривавленим мерцем.
Чоловіки, що принесли його додому на ношах із плаща, прив’язаного до двох списів, понуро розповіли, що сталося. Вступивши до лісу, що починався за кілька миль від поселення, вони напали на слід вепра й пішли по ньому. Минуло чимало часу, доки вони нагнали звіра, величезного, зі сріблястою щетиною та іклами, наче криві кинджали. Тарасмунд радісно закричав. Та вепр був дужий не лише тілом, а й духом. Поки одні мисливці зіскакували з коней, а інші намагалися його роздражнити, він напав сам. Тарасмундів кінь пронизливо заіржав і повалився на землю з розпанаханим черевом, потягнувши за собою вождя. Вепр побачив Тарасмунда й насів на нього, шматуючи іклами й несамовито рохкаючи. Кров ринула струменем.
Хоча мисливці скоро вбили-таки лютого дика, вони бурмотіли, що це, либонь, демон або ж зачаклований звір, якого наслав Германаріх чи його лукавий дорадник Сібіхо. Хай там як, а Тарасмундові рани були надто глибокі, щоб можна було зупинити кровотечу. Вождь лише й встиг, що потиснути руки синам.
У Тарасмундовому домі та менших хатинах жінки голосили по небіжчикові, усі, крім Ульріки, що немов скам’яніла, та Ереліви, яка плакала на самоті.
Перша, як і належало дружині, обмила тіло й приготувала його до поховання, а друзі другої тим часом поспішно вивезли її і невдовзі видали за вдівця-поселянина, дітям якого потрібна була мати і який жив достатньо далеко від Георота. Хоча й мавши лише десять зим віку, її син Алавін виявив мужність і лишився. Гатавульф, Солберн і Свангільд оберігали його від найдошкульніших нападок Ульріки, чим зажили його безмірної любові.
Тим часом звістка про смерть їхнього батька розлетілася по околиці. Люди стікалися до Георота, де Ульріка віддавала останню шану своєму чоловікові. Багато вбране тіло вождя принесли з льодовні, де його зберігали. Ліудеріс очолив воїнів, які поклали Тарасмунда до поховальної рубленої комори разом із мечем, списом, щитом, шоломом, кільчатим панциром і купами золота, срібла, бурштину, скла й римських монет. Гатавульф, тепер голова роду, зарізав коня й собаку, що мали супроводжувати його батька в дорозі до того світу. У святилищі Водана гуготіло полум’я, тимчасом як чоловіки насипали над могилою високий курган. Опісля вони кілька разів об’їхали верхи довкола нього, вдаряючи мечами в щити й по-вовчому завиваючи.
Помин тривав три дні. Останнього дня прийшов Мандрівець.
Гатавульф поступився йому троном, Ульріка піднесла келих з вином. У тиші, яка запала в мерехтливій сутіні зали, гість випив за небіжчика, за Матір Фрію і за добробут дому. Опріч цього, він майже нічого не сказав, лише перегодом підкликав до себе Ульріку й прошепотів щось до неї, після чого обоє полишили залу й усамітнилися на жіночій половині.
За відчиненими вікнами спадав синяво-сірий присмерк, усередині ж було вже геть потемки. У холодному повітрі стояв запах прілого листя й вогкої землі, долинав соловейків щебет, але для Ульріки все це було чимось далеким, наче несправжнім. Якусь хвилю вона дивилася на ткацький верстат, де білів недокінчений клапоть полотна.
— Що далі тче нам Вірд? — глухо запитала вона.
— Саван, — відповів Мандрівець. — Якщо ти не переставиш човник на інший лад.
Вона обернулася.
— Я? — у голосі її вчувалася гірка насмішка. — Але ж я лише жінка. Тервінгами править мій син Гатавульф.
— Авжеж. Твій син. Він юний і бачив світу менше, ніж батько у його віці. А ти, Ульріка, Атанаріхова донька, Тарасмундова дружина, маєш і знання, і силу, і терплячість, якої мусять учитися всі жінки. Якщо захочеш, ти зможеш дати Гатавульфові мудру раду. А він… він звик дослухатися до тебе.