— А що коли я віддамся вдруге? Його гордість зведе між нами стіну.
— Чомусь мені здається, що не віддасися.
Ульріка втупилася поглядом у сутінки за вікном.
— Але я не прагну цього, аж ніяк. З мене досить. — Жінка знову обернулася й глянула на затінене обличчя бесідника. — Ти просиш мене зостатися тут, аби впливати на Гатавульфа та його брата. І що ж мені їм казати, Мандрівче?
— Слова мудрості. Тобі тяжко буде проковтнути власну гордість і відмовитися від помсти Германаріхові. Гатавульфові буде ще тяжче. Але ти, Ульріко, звісно, розумієш, що, без Тарасмунда на чолі, повстання матиме лише один кінець. Поясни своїм синам, що коли вони не замиряться з королем, цей рід приречений.
Ульріка довго мовчала. Нарешті вона промовила:
— Твоя правда. Я спробую їх переконати. — І знову вона глянула на Мандрівця, намагаючись відшукати його очі в дедалі густішій темряві. — Але я зроблю це лише з потреби — не зі свого бажання. Якщо колись нам трапиться нагода завдати Германаріхові лиха, я буду першою, хто закличе до цього. І ми ніколи не схилимо голови перед цим тролем і не зноситимемо покірно нові кривди від нього. — Її слова били, наче яструб, що падає на здобич. — Тобі це відомо. У жилах моїх синів тече твоя кров.
— Я сказав те, що мусив сказати, — зітхнув Мандрівець. — Тепер ти роби те, що можеш зробити.
Вони повернулися на учту. Наступного ранку Мандрівець пішов.
Ульріка, хоч і згнітивши серце, та дослухалася до його ради. Нелегко було переконати Гатавульфа і Солберна. Брати волали про честь та свої добрі імена. Ульріка мовила їм, що хоробрість — це не те саме, що нерозсудливість. Молодим і недосвідченим у верховодстві, їм марно сподіватися намовити достатньо готів на заколот проти короля. Ліудеріс, якого вона закликала, знехотя підтримав її. Ульріка сказала синам, що вони не мають права занапастити свій рід.
Натомість, переконувала вона, потрібно домовитися. Нехай Великий фолькмот розгляне їхню справу, і якщо король погодиться з його ухвалою, їм також слід прийняти її. Ті, кому заподіяно лихо, були їм не надто близькі кревники; їхні спадкоємці матимуть більше користі від верґельду, ніж від чиєїсь помсти; багато і вождів, і простих поселян будуть раді, що Тарасмундові сини не стали розколювати королівство, і пізніше ставитимуться до них з повагою.
— Ти пригадуєш, чого побоювався батько? — запитав Гатавульф. — Якщо ми піддамося, Германаріх гнобитиме нас іще дужче.
Ульріка підібгала вуста.
— Хіба я кажу, що ви маєте йому це дозволити? — відповіла вона. — Ні ж бо! Нехай лише спробує, і, присягаюся Вовком, якого упокорив Тіваз, Германаріх матиме бій! Але я гадаю, він надто хитрий для цього. Він утримається.
— Доки не здобудеться на силі, щоб здолати нас.
— Це забере не один рік, а ми, звісно, тим часом нишком громадитимемо власні сили. Ви молоді, не забувайте про це. Якщо нічого надзвичайного не станеться, ви переживете його. Однак, можливо, довго чекати й не доведеться. Коли король зістаріє…
Так Ульріка уговтувала їх днями й тижнями, аж доки сини не піддалися її намовлянням.
Розлючений Рандвар назвав їх боягузливими зрадниками. Трохи-трохи не дійшло до бійки. Свангільд кинулася поміж братами й Рандваром.
— Ви ж друзі! — вигукнула вона.
Юнакам не лишалося нічого іншого, як, побурчавши, сяк-так утихомиритися.
Опісля Свангільд узялася далі втішати Рандвара. Вони прогулювалися разом стежкою, уздовж якої росла ожина. Дерева шелестіли листям і ловили сонячне світло, щебетали пташки. Волосся дівчини спадало хвилею золота, очі на гожому личку були великі, небесно-блакитні, а рухалася Свангільд граційно, наче лань.
— Невже ти завжди мусиш бути в скорботі? — запитала вона. — Сьогодні ж такий чудовий день!
— Але ж ті, хто… хто виховав мене, лежать невідомщені, — пробурмотів він.
— Певна річ, вони знають, що ти подбаєш про це, щойно матимеш змогу, а поки можуть і почекати — вони ж бо мають часу до кінця світу, хіба ні? Ти здобудеш собі ім’я, і люди, коли промовлятимуть його, згадуватимуть і їхні. Лише зачекай і побачиш… Дивись! Дивись! Які метелики! Немов вечірня заграва зійшла з неба!
Хоча Рандвар ніколи більше не був до кінця щирим із Гатавульфом і Солберном, він доволі добре ладнав з ними. Урешті-решт, вони ж були братами Свангільд.
З Георота до королівського двору вирядили вдатних на м’яку мову посланців. Германаріх здивував їх, поступившись більше, ніж досі: наче відчув, що після Тарасмундової смерті може дозволити собі бути поблажливішим. Платити подвійний верґельд король відмовився, адже це означало б визнати свою провину. Одначе він згодився на те, щоб долю скарбу вирішував наступний Великий фолькмот, якщо ті, кому відомо, де воно, привезуть його на зібрання.