— Я багато читав про святого Станіуса, — повільно промовив Еверард.
— Отже, я переміг! — скрикнув Штайн. — Я дав світові мир!
По його щоках текли сльози.
Еверард підступив ближче. Штайн, досі не довіряючи, наставив бластер йому в живіт. Еверард наче знічев’я пішов круг Штайна, і той обернувся, щоб тримати американця на прицілі. Проте, надто схвильований нібито доказами свого успіху, він забув про Віткома. Еверард кинув англійцеві через плече промовистий погляд.
Вітком жбурнув сокиру. Еверард кинувся на підлогу. Штайн скрикнув: сокира розтяла йому плече. Зашкварчав бластер. Вітком плигнув і схопив чоловіка за руку зі зброєю. Штайн заревів, силкуючись вивільнити бластер. Еверард підскочив на допомогу. Якусь хвилину панувало сум’яття.
Потім бластер вистрілив знову, і враз мертве Штайнове тіло затихло в їхніх руках. З жахливої дірки у грудях ринула кров, заливаючи одяг патрульних.
Надбігли два охоронці. Еверард схопив з підлоги паралізатор і одним рухом пальця виставив регулятор на повну потужність. Кинутий спис зачепив йому плече. Він двічі вистрілив, і кремезні вартові безвладно попадали. Вони очуняють не раніше, ніж за кілька годин.
Припавши на якусь мить до підлоги, Еверард прислухався. Із внутрішніх покоїв було чути жіночий вереск, але у дверях ніхто більше не з’являвся.
— Здається, ми впоралися, — відсапуючи, промовив він.
— Атож.
Вітком понуро глянув на тіло, що розпласталося коло його ніг і здавалося жалюгідно малим.
— Я не хотів його смерті, — сказав Еверард. — Але час… невблаганний. Мабуть, йому так на роду було написано.
— Краще так, ніж суд Патруля, а потім планета вигнання, — відповів Вітком.
— Принаймні формально він був злодій і вбивця, — мовив Еверард. — Але у нього була велика мрія.
— А ми її знищили.
— Сама історія могла її знищити. І, мабуть, таки б знищила. Одна людина не має для такого достатньо сил… або ж мудрості. Я думаю, більшість людських бід — саме через таких ось фанатиків з добрими намірами, як він.
— Отже, нам лишається сидіти, склавши руки, й покірно чекати, що буде далі?
— Подумай про всіх своїх друзів у 1947 році. Вони б ніколи не народилися.
Вітком зняв плащ і спробував витерти зі свого одягу кров.
— Ходімо, — мовив Еверард і швидким кроком рушив до дверей у глибині кімнати. Нажахана наложниця в сусідньому покої дивилася на нього великими очима.
Замок на наступних дверях довелося випалювати бластером. У приміщенні за ними був часовий шатл з епохи імперії Ін, кілька ящиків зі зброєю і припасами, трохи книжок. Еверард завантажив до машини все, окрім скриньки з радіоактивним паливом. Її треба було лишити, щоб згодом, у майбутньому, він зміг дізнатися про цей випадок, повернутися сюди й зупинити чоловіка, який захотів стати Богом.
— Може, ти закинеш це все на склад у 1894 рік? — запитав він. — А я заберу наш часоліт і зустрінуся з тобою в кабінеті Мейнвезерінга?
Вітком довго мовчки дивився на нього. Обличчя його відображало вагання, але зрештою на ньому затверднув вираз рішучості.
— Гаразд, старий, — відказав англієць. Він усміхнувся, трохи чи не сумовито, а потім потис Еверардові руку. — Ну, бувай. Щасти тобі.
Американець провів товариша поглядом, коли той заходив до великого сталевого циліндра. Дивне прощання, зважаючи на те, що за кілька годин вони чаюватимуть у 1894 році.
Тривога гризла Еверарда, коли він вийшов із будинку й змішався з юрбою. Дивакуватий хлопчина, цей Чарлі. Ну що ж…
Він безперешкодно покинув місто й дістався до гаю. Там викликав часоліт і, попри те, що треба було квапитися, доки не нагодився хтось цікавий подивитися, що то за птах сів на землю, випив елю. Зараз Еверард страшенно потребував цього. Потім востаннє глянув на Стару Англію і перенісся до 1894 року.