Так і домовилися. Поки йшли перемови, Гатавульф, на пораду Ульріки, розіслав посланців і до інших вождів; їздив і сам розмовляти з ними. Так тривало до осіннього рівнодення, після якого відбувся фолькмот.
На ньому король зажадав скарб собі. За давнім звичаєм, стверджував він, усе цінне, що васал здобував, воюючи на службі свого пана, мало йти тому панові, а той уже ділив здобич і обдаровував тих, хто на це заслуговує, або тих, чиєї прихильності він потребує. Інакше кожен воїн дбатиме тільки за себе, жадібність переважить прагнення слави, і військо впаде на силі: свари за наживу роздеруть його лави. Ембріка й Фрітла добре це знали, та вирішили знехтувати закон.
Опісля слово взяли промовці, яких підібрала Ульріка. Король здивувався. Він не очікував, що їх буде так багато. По-різному, всі вони висловлювали ту саму думку. Авжеж, гуни та їхні спільники алани — вороги готам. Але Германаріх того року з ними не воював. У похід проти них Ембріка й Фрітла вирушили самі й для себе, так само, як могли б вирушити, приміром, у купецьку подорож. Вони чесно здобули скарб, і той по праву належав їм.
Суперечка була довга й гаряча і велася як на раді, так і довкола шатер, напнутих у полі. То було не лише питання закону, йшлося про те, чия візьме гору. Слова Ульріки, вкладені в уста її синів та їхніх посланців, переконали чимало готів, що навіть тепер, коли Тарасмунда вже нема — саме тому, що Тарасмунда вже нема, — короля краще приборкати.
Погоджувалися — або ж наважувалися визнати, що погоджуються, — не всі. Тому зрештою готи ухвалили розділити здобич на три рівні частини: одну — Германаріхові й по одній — синам Ембріки й Фрітли. А що люди короля вбили їх, то дві третини скарбу перейшло до годованця Ембріки Рандвара. За одну ніч той зробився багатієм.
Германаріх поїхав зі зборів розлючений і мовчазний. Ніхто довго не наважувався заговорити з ним. Сібіхо перший набрався сміливості. Він відвів короля вбік, і вони розмовляли кілька годин. Про що вони говорили, того ніхто не чув, але після цієї розмови Германаріх повеселішав.
Коли звістка про це дісталася Георота, Рандвар пробурмотів, що коли ласиця задоволена, це віщує лихо всім пташкам. А втім, кінець року минув спокійно.
Наступного літа, яке також було мирне, сталася дивна річ. На західному шляху, як то зазвичай, з’явився Мандрівець. Ліудеріс із почтом виїхав йому назустріч, щоб привітати й супроводити до Георота.
— Як мається Тарасмунд і його кревні? — запитав прибулець.
— Що? — сторопів Ліудеріс. — Тарасмунд мертвий, велителю. Хіба ти забув? Ти ж сам пив поховальний ель.
Сивочолий похилився на спис, наче приголомшений тяжким ударом. Зненацька іншим здалося, що день став не таким теплим і сонячним, яким був раніше.
— Справді, — нарешті промовив Мандрівець, ледь-ледь чутним голосом. — Я обмовився.
Він пересмикнув плечима, поглянув на вершників і додав, уже голосніше й швидше:
— Надто багато клопотів маю на своїй думці. Даруйте мені, та, гадаю, цього разу я не зможу у вас погостювати. Переказуйте мої вітання. Я навідаюся згодом.
Мандрівець рвучко обернувся й попрямував у той бік, звідки прийшов.
Чоловіки, дивлячись йому вслід, дивувалися й креслили в повітрі знаки, що відвертали лихо. Якийсь час перегодом один пастух, повернувшись додому, розповів, що Мандрівець перестрів його на луці й довго розпитував про Тарасмундову смерть. Ніхто не знав, що це віщує, лише служниця-християнка переконувала: це знак, що давні боги слабшають і занепадають.
Попри це, коли Мандрівець восени повернувся, Тарасмундові сини привітали його з шанобою. Вони не наважилися запитати, що завадило йому зайти минулого разу. Тим часом Мандрівець був привітніший, ніж зазвичай, і замість одного-двох днів провів у Геороті два тижні. Всі помітили, як багато уваги він приділяє юним Свангільд і Алавінові.
Але серйозні розмови Мандрівець провадив, звісно, з Гатавульфом і Солберном. Він настійливо радив комусь із них, а то й обом, вирушити наступного року в подорож до західних країв, як то свого часу вчинив їхній батько.
— Вам буде корисно побачити римські землі й підтримати дружбу з вашою ріднею серед вестготів, — сказав він. — Я й сам би міг супроводжувати вас, допомагати радами і бути тлумачем.
— Боюся, ми не можемо, — важко зітхнувши, відказав Гатавульф. — Принаймні не тепер. Гуни набирають дедалі більше сили й нахабства. Вони знову плюндрують наше узграниччя. Хай як нам не до вподоби король Германаріх, та він має рацію, що закликає до війни прийдешнього літа. Ми із Солберном не забаримося відгукнутися.