Того літа Гатавульф узяв за дружину Анслауґ, доньку вождя тайфалів, хоча Германаріх і намагався завадити цьому союзові.
Невдовзі по тому Рандвар розшукав Гатавульфа й попрохав його про розмову наодинці. Вони засідлали коней і поїхали пасовиськами. День був вітряний, і рудувато-брунатна трава довкола шерехтіла й брижилася. У незглибимій височині вітер гнав сліпучо-білі хмарини, а ті кидали тіні, що гасали навзаводи по землі. Корови червоної масті паслися в розпорошених стадах. З-під копит пурхали куріпки й перепілки, над головами ширяв яструб. Свіжий вітерець ніс запахи рості й випаленої сонцем землі.
— Здається, я знаю, чого ти хочеш, — мовив здогадливий Гатавульф.
Рандвар провів рукою по кучмі рудого волосся.
— Так. Я хочу взяти за дружину Свангільд.
— Гм. Вона, схоже, завжди рада твоєму товариству.
— Ми будемо разом! — скрикнув Рандвар, але відразу стримав себе. — Для тебе це добра злука. Я багатий, а в землях ґрейтунгів лежать перелогом широкі поля й чекають на мене.
Гатавульф насупився.
— Це далеко від Георота. А тут ми можемо стати проти ворога гуртом.
— Багато тамтешніх готів радо привітають мене. Ти не втратиш товариша — ти здобудеш спільника.
Гатавульф, одначе, вагався, аж доки в Рандвара не вихопилося:
— Це станеться, так чи інак. Наші серця прагнуть цього. Краще тобі не опиратися волі Вірд.
— Ти завжди був поквапливий, — промовив вождь хоч і доброзичливо, та голос його був обтяжений неспокоєм. — Ти віриш, що самих лише почуттів між чоловіком і жінкою досить для міцного шлюбу, — і це говорить про твою нерозважливість. Хто зна, яких дурниць ти накоїш, якщо тебе зоставити без нагляду.
Рандвар спаленів. Та перш ніж він встиг розлютитися, Гатавульф поклав руку товаришеві на плече й мовив далі, дещо сумовито всміхаючись:
— Я не хотів тебе образити. Я лише хочу, щоб ти подумав двічі. Знаю, це не твоя звичка, та однаково прошу спробувати. Заради Свангільд.
Рандвар прикусив язика, довівши, що вміє стримуватися.
Коли вони повернулися, Свангільд вибігла на подвір’я, обхопила братове коліно й палко защебетала, звівши обличчя догори:
— О, Гатавульфе, усе гаразд, правда? Правда ж? Ти погодився, так? Я знаю, погодився! О, я ще ніколи не була такою щасливою!
Закінчилося все бучною весільною учтою, яку справили в Геороті тої осені. Свангільд лише трохи засмутилася тим, що не було Мандрівця. Вона гадала, він прийде поблагословити її з чоловіком — інакше й бути не могло! Хіба ж не був він Хранителем їхнього роду?
Рандвар тим часом вирядив людей до своїх земель на сході. Там, на місці спаленої оселі Ембріки, вони звели новий будинок і опорядкували його як слід. Молоде подружжя перебралося туди в чудовому товаристві. Свангільд перенесла через поріг вічнозелене віття, щоб прикликати на дім благословення Фрії, Рандвар улаштував гостину для сусідів, і так вони осіли на новому місці.
Однак невдовзі, хоч як кохав свою молоду дружину, господар став часто відлучатися з дому. Він об’їжджав землі ґрейтунгів, знайомився з поселянами. Якщо чоловік здавався йому вартим довіри, Рандвар відводив його вбік і заводив з ним мову, і мова ця була не про худобу, не про торгівлю й навіть не про гунів.
Одного похмурого дня перед сонцеворотом, коли на замерзлу землю падав рідкий лапатий сніг, на подвір’ї завалували собаки. Рандвар узяв спис, що стояв біля одвірка, і вийшов поглянути, кого до них принесло. Його супроводжували два дужі робітники, також озброєні. Та коли Рандвар побачив високу постать, що заходила до двору, то опустив зброю і вигукнув:
— Вітаю! Ласкаво просимо!
Зрозумівши, що жодної небезпеки немає, Свангільд також поспішила надвір. Її очі, пов’язане хусткою волосся й біла сукня, що облягала гнучкий стан, були єдиними острівцями яскравості довкола.
— О, Мандрівче! Любий Мандрівче! — радісно скрикнула вона. — Ласкаво просимо до господи!
Гість підійшов ближче, і Свангільд, побачивши його затінене капелюхом обличчя, притисла долоні до вуст.
— Ти сповнений скорботи, — прошепотіла вона. — Адже так? Що сталося?
— Пробач мені, — слова його були важкі, наче каміння. — Дещо я мушу тримати в таємниці. Я не прийшов на твоє весілля, щоб не затьмарювати його своїм смутком. А тепер… Рандваре, я здолав нелегку дорогу. Дозволь, я трохи відпочину, а потім ми поговоримо. Випиймо чогось гарячого й пригадаймо минулі часи.