Того вечора, коли хтось затягнув баладу про останній похід на гунів, колишній вогник цікавості, здавалося, зблиснув у Мандрівцевих очах. У відповідь він повідав багато нових історій, хоч і з меншим запалом, ніж раніше, — немовби силував себе до того.
Свангільд щасливо зітхнула.
— Не можу дочекатися, коли мої діти сидітимуть з нами і слухатимуть тебе, — мовила вона, хоча ще навіть не була при надії. Мандрівець здригнувся, наче від болю, і дівчину взяв страх.
Наступного дня гість відвів Рандвара вбік і пробалакав з ним наодинці кілька годин. Пізніше ґрейтунг сказав дружині:
— Він знову й знову застерігав мене, нагадував, як ненавидить нас Германаріх. Тут ми — у королівських землях, казав він, сили наші хиткі, а блиск багатства привертає заздрісні погляди. Він хоче, щоб ми покинули домівку і якомога швидше переселилися аж ген кудись до західних готів. Звісно, я на це не піду. Хай би ким був Мандрівець, справедливість і честь могутніші. Йому відомо, що я вже приохочую людей об’єднатися проти короля, чинити спротив його самоправству й, за потреби, стати до бою. Мандрівець сказав, що врешті-решт король про це довідається і що мої дії — це божевілля.
— І що ти йому відповів на це? — з острахом запитала Свангільд.
— Та що? Сказав, що вільні готи мають право висловлювати свої думки одне одному. А ще я сказав, що моїх названих батьків досі не відомщено. Якщо боги не хочуть чинити справедливості, мусять люди.
— Ти б дослухався до нього. Йому відомо більше, ніж будь-коли буде нам.
— Ну, я ж не збираюся діяти необачно. Я чекатиму на нагоду. Може, й не доведеться довго чекати. Якщо дочасно йдуть у засвіти такі добрі люди, як Тарасмунд, то чому б не ґиґнути такому лиходієві, як Германаріх? Ні, моя кохана, ми ніколи не покинемо цієї землі, що належить нашим ще не народженим дітям. А отже, нам треба приготуватися її боронити, правда?
Рандвар притягнув Свангільд до себе.
— Ходи сюди, — засміявся він. — Почнімо з дітей.
Мандрівець марно намагався переконати його і по кількох днях став прощатися.
— Коли ми побачимо тебе знову? — запитала Свангільд, стоячи на порозі.
— Я думаю… — він завагався. — Я не можу… О дівчино, що так схожа на Йоріт! — він обійняв її, поцілував і поквапливо пішов геть. Приголомшені люди почули, що він плаче.
Але до тервінгів Мандрівець повернувся твердим як криця. Наступними місяцями він пробув у них довго — як у Геороті, так і серед звичайних поселян, робітників, мандрівних торговців, корабельників.
Хоч як тервінги шанували його, та їм було важко погодитися з тим, до чого він їх намовляв. Мандрівець хотів, щоб вони налагодили тісніші зв’язки із західними землями. Не лише щоб мати зиск із жвавої торгівлі. Якщо сюди прийде лихо — скажімо, від гунів, — тервінги матимуть куди податися. Він переконував їх вирядити наступного літа людей з товарами до Фрітіґерна, який забезпечить їм охорону; тримати напоготові човни, вози, спорядження, харчі; довідатися якомога більше про землі, що лежали між ними та їхніми західними родичами, і про те, як безпечно їх перейти.
Остготи лише здивовано перемовлялися. Вони сумнівалися, що торгівля між такими віддаленими краями швидко ростиме, а отже, й не бажали ризикувати своєю землею чи майном. Про те ж, щоб покинути домівки, не могло бути й мови. Повірити словам Мандрівця? Хто він узагалі такий? Його називають богом, і він давненько вже навідується сюди, але сам Мандрівець нічого не розповідає про себе. Він може бути тролем, чорнокнижником чи — як сказали б християни — дияволом, посланим зводити людей зі шляху. Або він може бути звичайним старим дідуганом, який почав зсуватися з глузду.
Але він не відступав. Дехто все ж дослухався до його слів, і декого, з молоді, йому вдалося запалити. Першим серед них був Алавін із Георота, тимчасом як Гатавульф вагався, а Солберн не надто прихильно ставився до переселення.
Мандрівець сновигав туди й сюди, бесідував, планував, наказував. До осіннього рівнодення в загальних обрисах він уже домігся того, чого прагнув. Золото й товари разом із людьми, які мали все це доправити, уже були на заході, у Фрітіґерновому осідку. Наступного року туди мав вирушити Алавін, якому, попри молодість, доручили домовитися про розширення торгівлі. Якби виникла така потреба, мешканці Георота та багатьох інших поселень могли знятися з місць і вирушити в дорогу, не витрачаючи багато часу на приготування.
— Ти поклав на нас так багато сил, — сказав Гатавульф Мандрівцеві перед тим, як той покинув Георот. — Якщо ти з асів, отже, вони теж втомлюються.