— Так, — зітхнув Мандрівець. — Вони також загинуть у руїнах цього світу.
— Але це, певна річ, станеться не скоро.
— Світи руйнувалися один за одним, синку, у минулих роках і тисячоліттях і руйнуватимуться у прийдешніх. Я зробив для вас усе, що міг.
Зайшла Гатавульфова дружина Анслауґ, щоб і собі попрощатися. До грудей вона пригортала свого первістка. Мандрівець довго дивився на дитя.
— Ось він, завтрашній день, — прошепотів він.
Ніхто не зрозумів його слів, і невдовзі Мандрівець, спираючись на свій спис, пішов дорогою, по якій холодний вітер гнав нещодавно опале листя.
А незабаром до Георота прийшла страшна звістка.
Король Германаріх оголосив, що збирається вчинити набіг на гунів. Це не мала бути справдешня війна, та, що минулого разу закінчилася так безславно, тому король не скликав ополчення, а взяв лише своє надвірне військо — кілька сотень воїнів, яких добре знав і які були вірні своєму господареві. Гуни знову спустошували прикордоння. Германаріх провчить їх. Швидким, навальним ударом його загін щонайменше понищить багато їхньої худоби, а якщо пощастить, то заскочить зненацька два-три гунські стійбища. Почувши про задум короля, готи збудливо кивали головами. Нехай круки на сході трохи відгодуються, а ті брудні степові волоцюги забираються назад до тих країв, де прабатьки виродили їх.
Та коли військо зібралося, Германаріх не повів його аж так далеко. Несподівано королівські ратники опинилися перед Рандваровою садибою, тимчасом як будинки його друзів палали від небокраю до небокраю.
Битва була недовгою, надто велику бо силу привів король проти непідготованого молодого ґрейтунга. Рандварові зв’язали за спиною руки й виштовхали на подвір’я. Обличчя йому запеклося кров’ю. Він убив трьох із тих, що напали на нього, але вони мали наказ брати його живцем, тож орудували палицями й ратищами, доки Рандвар не впав.
Вечір був холодний, вогкий. Пронизливий вітер шарпав ошмаття диму, що здіймався над руйновищем. Догоряло призахідне сонце. На брукованому подвір’ї лежали трупи кількох захисників. Перед Германаріхом, що сидів на коні, двоє ратників міцно тримали онімілу Свангільд. Вона немов не тямила, що відбувається, немов усе довкола було несправжнє, усе, крім дитини у її животі.
Перед очі короля привели Рандвара. Германаріх поглянув згори вниз на свого бранця.
— Що маєш сказати в оборону себе?
— Що не нападав покрадьки на того, хто не заподіяв мені жодного зла, — Рандвар тяжко повертав язиком, але зранену голову тримав високо.
— Он як? — Германаріх запустив п’ятірню в бороду, що вже сивіла. — А годиться хіба замишляти лихе на свого володаря? Годиться підкрадатися нишком, щоб підступно вкусити ззаду?
— Я… нічого такого не робив… я лише дбав про честь і свободу… готів… — Із Рандварового пересохлого горла не могло більше видобутися ні слова.
— Зрадник! — скрикнув Германаріх і взявся виголошувати довгу промову.
Рандвар стояв, понурившись, і, вочевидь, майже не слухав.
Помітивши це, Германаріх замовк.
— Годі, — сказав король. — Повісити його й лишити воронам, як на те заслуговує кожен злодій.
Свангільд зойкнула й запручалася. Рандвар глянув на неї каламутними очима, відтак обернувся до короля й мовив:
— Якщо ти повісиш мене, я вирушу до свого прабатька Водана. Він… помститься…
Германаріх розмахнувся ногою і копнув Рандвара в обличчя.
— Закінчуйте з ним!
Королівські ратники перекинули мотузку через сіноспуск, що стримів зі стодоли, накинули зашморг бранцеві на шию, підтягнули вгору й прив’язали другий кінець. Рандвар довго борсався, доки нарешті затих, гойдаючись на вітрі.
— Авжеж, Мандрівець із тобою поквитається! — заволала Свангільд. — Я проклинаю тебе вдовиним прокляттям, убивце, і закликаю Водана помститися тобі! Мандрівче, вкинь його до найхолоднішої печери в позасвітті!
Ґрейтунги здригнулися, схопилися за обереги й стали креслити в повітрі охоронні знаки. Германаріх сам наче занепокоївся. Але Сібіхо, що сидів на коні поруч із ним, прогавкав:
— Вона кличе свого пращура-чаклуна? Не лишаймо її живою! Нехай земля очиститься від тої крові, що тече в жилах цієї відьми.
— Правду мовиш, — скоряючись раптовому пориву, погодився Германаріх і віддав наказ.
Страх більше, ніж будь-що інше, змусив воїнів поквапитися. Ті, хто тримав Свангільд, взялися лупцювати її, доки вона не впала, а потім ногами виштовхали її на середину подвір’я. Приголомшена дівчина лежала на бруківці. Вершники скупчилися довкола неї, підганяючи коней, що іржали й дибилися. Коли вони відступили, там не лишилося нічого, окрім червоного місива й білих уламків кісток. Настала ніч. Германаріх повів воїнів бенкетувати до Рандварової світлиці. Уранці вони знайшли скарби й забрали їх із собою. Мотузка порипувала, коли мертвий Рандвар колихався над тим, що зосталося від Свангільд.