Такі ось звістки дійшли до Георота. Мертвих поспішно поховали. Грейтунги не наважилися на щось більше, хоча були серед них і такі, що, як і всі тервінги, палали жагою помсти.
Горе і лють пойняли братів Свангільд. Ульріка трималася холодніше й замкнулася в собі. Та коли тервінги стали сходитися до них з усіх усюд і постало питання, що робити, вона відвела синів убік, і вони радилися, доки не запала сповнена тривоги ніч.
Троє, вони увійшли до зали й повідомили, що вирішили. Найкраще завдати удару у відповідь негайно. Так, король чекатиме нападу і якийсь час триматиме варту біля себе. Та, якщо вірити самовидцям, людей у нього не набагато більше, ніж зібралося того вечора в Геороті. Раптовий наскок сміливців міг звести нанівець ту невеличку перевагу. Чекати ж означало дати Германаріхові той час, якого він потребував і на який, поза сумнівом, сподівався, — час, щоб знищити кожного східного гота, який хотів бути вільним.
Чоловіки схвальними вигуками підтримали це рішення. Разом із ними кричав і Алавін. Та раптом двері відчинилися, і до зали зайшов Мандрівець. Він суворо наказав наймолодшому Тарасмундовому синові лишатися в Геороті й знову зник у вітряній ночі.
На світанку безстрашні Гатавульф і Солберн у супроводі своїх людей вирушили в дорогу.
1935
Я втік додому, до Лорі. Однак наступного дня, коли після довгої прогулянки я повернувся до нашої квартири, на мене чекала не вона. Натомість із мого фотеля підвівся Менс Еверард. У кімнаті висіла завіса їдкого диму з його люльки.
— Що?.. — тільки й спромігся я вимовити.
Еверард підступив ближче. Я відчував, як підлога відгукується на його кроки. Такий самий високий, як і я, але ширший у плечах, він, здавалося, нависав наді мною. Обличчя його не виражало жодних емоцій. Вікно за спиною обрамляло Еверардів силует на тлі неба.
— З Лорі все гаразд, — промовив він, наче робот. — Я просто попросив її залишити нас наодинці. Тобі буде тяжко й без того, щоб іще бачити, як вона страждає.
Він узяв мене за лікоть.
— Сідай, Карле. Я бачу, з тебе всі соки вичавили. Мабуть, взяв собі відпустку, так?
Я важко опустився в крісло й втупився у килим під ногами.
— Вимушено, — промимрив я. — Звісно, я доведу все до кінця, але спершу… О Господи, як це було жахливо…
— Відпустка зачекає.
— Що? — я звів очі на Еверарда. Він височів наді мною, затуляючи світло, розставивши ноги, впершись кулаками в боки. — Кажу ж тобі: я не можу.
— Зможеш, — суворо промовив він. — Ти повернешся зі мною на базу. Негайно. У тебе була одна ніч сну. Це все, що ти можеш собі дозволити, доки не закінчиться ця історія. Заспокійливих тобі теж не можна. Ти повинен відчути все, що станеться, відчути аж до живих печінок. Тобі треба бути повністю зосередженим. Крім того, біль — це найкращий спосіб затямити науку назавжди. І що важливіше, мабуть: якщо ти не пропустиш того болю крізь себе, як це передбачила природа, ти ніколи його не позбавишся. Він мордуватиме тебе, ти перетворишся на загнану людину. Патруль заслуговує на краще. Лорі заслуговує на краще. І навіть ти сам заслуговуєш на краще.
— Про що ти? — запитав я, тимчасом як жах хвилею здіймався довкола мене.
— Ти мусиш закінчити те, що почав. Що швидше ти це зробиш, то краще, краще насамперед для тебе самого. Яка це буде відпустка, коли ти знатимеш, що в тебе лишилася незавершена справа? Це знищить тебе. Ні, спершу виконай свій обов’язок, а коли матимеш його позаду на своїй світовій лінії, тоді можеш відпочивати й відновлювати сили.
Я похитав головою, не заперечливо, а лише зачудовано.
— Я десь помилився? Де? Я ж регулярно звітував. Якщо я знову зайшов за межі дозволеного, чому ніхто не навідався до мене й не пояснив цього?
— Саме це я тепер і роблю, Карле. — У його голосі почулося співчуття.
Еверард сів навпроти мене й узявся набивати люльку.
— Причинно-наслідкові петлі часто бувають дуже підступні, — мовив він.
Попри м’який тон, його слова вразили мене й остаточно привели до тями. Він кивнув.
— Атож. У нас тут петля. Мандрівник у часі стає причиною тих самих подій, які він вирушив досліджувати чи щось іще з ними робити.
— Але ж… не може бути… — запротестував я. — Як, Менсе? Я ж не забув правил. Я ніколи їх не забував, ніколи й ніде. Так, звісно, я став частиною минулого, але частиною, що вписувалася в те, що вже існувало. Ми ж розмовляли з тобою про це, і… і я виправив ті помилки, яких припускався.