Крізь димову запону жевріло сяйво світильників. Оленячі роги, хутра, гобелени на стінах, різьблені образи на стовпах, здавалося, рухалися разом із тінями. На зап’ястках і шиях блищало золото, дзвеніли келихи, горланили охриплі голоси. Довкола столів сновигали, прислужуючи, раби. Над головами бенкетарів на кроквах, під гребенем даху, зачаївся морок.
Германаріх і радий був би веселитися, та йому набридав Сібіхо:
— Володарю, нам не слід марнувати часу. Так, виступити відверто проти вождя тервінгів було б небезпечно, але ми можемо негайно взятися за те, щоб підточити його становище серед одноплеменців.
— Завтра, завтра, — відмахнувся від нього король. — Невже ти ніколи не втомлюєшся плести підступи? Сьогоднішню ніч я приберіг для тої ласої рабині, яку купив…
Знадвору загучали роги. З присінку до зали ввалився вартівник. У нього було закривавлене обличчя.
— Ворог… напав… — Його крик потонув у багатоголосому ревінні.
— Такої години? — зойкнув Сібіхо. — І зненацька? Вони, мабуть, загнали коней, щоб прискакати сюди… Авжеж, і вбивали на шляху кожного, хто міг попередити нас…
Воїни посхоплювалися з лав і кинулися по зброю і обладунки, які були скинуті в передпокої. Зчинилося стовпище. Розляглася лайка, замолотили кулаки. Ті, що були споряджені (Германаріх завжди тримав біля себе кілька десятків вартових при повному озброєнні), оточили короля і його наближених.
На подвір’ї королівські ратники платили життями за те, щоб їхні товариші всередині встигли підготуватися. Нападники налягали на них великим числом, пробиваючи собі шлях. Із гуркотом опускалися сокири, дзвеніли мечі, впиналися глибоко в тіло кинджали й списи. Тиснява була така, що мертві якийсь час іще трималися на ногах, а ті поранені, що падали, більше не підводилися.
Могутній молодий воїн, що бився попереду, кричав:
— Водан із нами! Водан! Водан! Хаа!
Меч його сіяв смерть.
Нашвидкуруч озброївшись, захисники зайняли оборону перед вхідними дверима. Молодий могутній воїн перший наскочив на них. Праворуч і ліворуч билися його соратники, які рубали, кололи, били й штовхали. Вони проломили стрій оборонців і розшматували його.
Коли передній загін пробився до головної зали, королівські ратники, які не встигли вбратися в обладунки, поточилися назад. Нападники спинилися, віддихуючись, а їхній очільник гукнув:
— Зачекаймо на решту!
Битва всередині відразу стихла, хоча надворі лютувала далі.
Германаріх скочив на трон і глянув поверх шоломів своїх охоронців. Навіть у мерехтливій пітьмі він побачив, хто стоїть біля дверей.
— Гатавульфе Тарасмундссоне, яке нове лиходійство ти замислив? — крикнув він через усю світлицю.
Тервінг здійняв свій закривавлений меч.
— Ми прийшли, щоб очистити землю від тебе, — дзвінко гукнув він у відповідь.
— Стережися. Боги ненавидять зрадників.
— Атож, — втрутився Солберн, що стояв опліч брата, — цієї ночі Водан прийде по тебе, праволомцю, і лиха та оселя, до якої він тебе забере.
Досередини вдерлося ще більше нападників. Ліудеріс вишикував їх у пошарпану лаву.
— Уперед! — загорлав Гагавульф.
Германаріх давав накази своїм людям. Більшості бракувало чи шолома, чи кольчуги, чи щита, чи меча. Але кожен мав принаймні кинджал. Тервінги також не мали на собі багато заліза. Вони переважно були поселяни, які могли дозволити собі хіба що металеву каску й обладунок з твердої шкури і які бували в битвах лише тоді, коли король скликав ополчення. Ті ж, кого зібрав Германаріх, були професійними воїнами: вони могли мати господарство, човен тощо, але передусім жили воєнною справою. Вони були добре вимуштрувані й уміли стояти пліч-о-пліч зі своїми побратимами.
Королівські ратники схопилися за козла й стільниці й затулилися ними. Ті, хто мав сокири й відступив перед нападом, рубали палиці своїм товаришам з підпор і дерев’яної оббивки стін. Окрім ножів, за зброю правили й оленячі роги, зірвані зі стіни, і гостряк пивного рога, і обламаний римський келих, і вихоплене з вогнища поліно. Меч і сокира не надто надавалися в такій битві, коли тіло притиснуте до тіла, товариш заважає товаришеві, усі тиснуть, спотикаються й послизаються на крові й поті. Зі списів і топорів користі також було небагато: лише закуті в панцир оборонці, що стояли на лавах перед троном, могли бити й колоти тервінгів згори.
Битва стала безладною, сліпою, наче лють неприборканого Вовка.
Та все ж Гатавульф, Солберн та їхні найкращі мужі пробивали собі дорогу. Вони тиснули, напирали, сікли, рубали й кололи посеред ревища і вереску, брязкоту й гупання, просуваючись вперед і вперед, наче вихор, що змітає все на своєму шляху, — аж доки не дісталися своєї цілі.