Щит проти щита, клинок проти клинка вони зітнулися з королівськими надвірниками. Германаріх не бився в передній лаві, однак, не ховаючись, сміливо стояв на своєму троні, розмахуючи списом. Час від часу він стинався поглядом з Гатавульфом чи Солберном, і тоді кожен ненависно шкірився.
Старий Ліудеріс був тим, хто пробив стрій оборонців. З його стегна й передпліччя цебеніла кров, але сокира тервінга трощила направо й наліво. Він дістався аж до лав і розчерепив голову Сібіхо.
— Однією змією менше, — помираючи, прохрипів старий войовник.
Гатавульф і Солберн переступили через його тіло. Германаріхів син кинувся перед батька. Солберн зітнув хлопчака. Гатавульф ударив мечем. Ратище Германаріхового списа переломилося навпіл. Гатавульф ударив знову. Король поточився назад, до стіни. Перетята правиця безвладно повисла вздовж тіла. Солберн рубонув ізнизу й підтяв королеві ліву ногу. Германаріх скрутився, далі шкірячи зуби. Брати здійняли клинки для смертельного удару. Їхні споборники захищали спини ватажків від решток королівської варти.
Аж тут хтось з’явився.
Битва вщухла, але не відразу, а так, як розходяться брижі на воді від кинутого каменя. Люди стояли, роззявивши рота й витріщивши очі. У неспокійній півтемряві, яка через тисняву здавалася ще густішою, вони ледве-ледве бачили, що зависло в повітрі над королівським троном.
На скелетуватому коні, кістки якого були із заліза, сидів високий сивобородий чоловік. Капелюх і плащ не давали змоги роздивитися його як слід. У правиці чоловік тримав спис. Його вістря, здійняте над усієї іншою зброєю й чітко окреслене в пітьмі під дахом, зловило відблиск вогню. Знамення? Передвісник лиха?
Гатавульф і Солберн опустили мечі.
— Праотче, — видихнув старший брат, порушуючи тишу, яка так раптово запала. — Ти прибув нам на підмогу?
Гримкий нелюдський голос виголосив безжальну відповідь:
— Братове, надійшла ваша загибель. Прийміть мужньо те, що вам роковано, і ймення ваші житимуть у віках. Германаріху, твій час іще не настав. Накажи своїм людям обійти тервінгів і вдарити на них ззаду. Нехай діється з вами всіма воля Вірд!
І він щез.
Гатавульф і Солберн стояли, немов громом ударені.
Скалічений і закривавлений Германаріх спромігся, проте, закричати:
— Слухайте! Ті, хто б’ється з ворогом, тримайтеся! Решта обійдіть їх через задні двері! Слухайте слово Водана!
Першими отямилися його охоронці. Радісно закричавши, вони напосіли на ворога. Приголомшені й нажахані тервінги відступили, і битва завирувала знову. Солберн лишився позаду, розкинувшись під високим троном у калюжі крові.
Королівські воїни кинулися надвір через невеличкий задній вихід і оббігли будинок. Більшість тервінгів були всередині, тож ґрейтунги, переважаючи числом, швидко здолали тих, хто лишимся на подвір’ї. А що не мали кращої зброї, то видирали із землі брукове каміння й кидали ним. Місяць уже зійшов і давав достатньо світла.
Далі ратники з ревом зачистили передпокої. Озброївшись, вони тиснули на ворога ззаду і спереду.
Жорстока й запекла була січа. Тервінги, знаючи, що смерті не уникнути, билися до загину. Гатавульф сам нагромадив перед собою стіну з убитих ворогів. Коли він упав, небагато лишилося ґрейтунгів, щоб порадіти з цього.
Не було б серед них і короля, якби його люди швидко не перев’язали йому рани. Вони винесли Германаріха, ледь притомного, з палат, у яких відтоді мешкали самі тільки мертві.
1935
— О Лорі! Лорі!
372 рік
Ранок приніс дощ. Вітер завивав і періщив зливою, застилаючи все довкола поселення непроглядною завісою, аж здавалося, ніби решта світу лежить у руїнах. Холодні й важкі, наче град, краплини барабанили по дахах спустілого Георота.
У порожній залі темрява була немовби ще густіша. Палали вогнища, горіли світильники, та сяйво їхнє не могло розігнати тіней. Повітря було вологе.
Посередині зали стояли троє. Розмова їхня була не та, яку провадять сидячи. З вуст їм вихоплювалися примарно-білі хмаринки пари.
— Загинули? — отупіло перепитав Алавін. — Усі до одного?
Мандрівець кивнув.
— Так, загинули, — повторив він. — Хоча в оселях ґрейтунгів скорботи буде не менше. Германаріх живий, але покалічений у руку й ногу і втратив двох синів.
Ульріка гостро глянула на нього.