— Якщо це сталося минулої ночі, — мовила вона, — жоден земний кінь не приніс би тебе до нас із цією новиною.
— Тобі відомо, хто я, — відказав Мандрівець.
— Невже? — Вона простягнула до нього руки із зігнутими, наче кігті, пальцями. Голос її зірвався на вереск: — Якщо ти справді Водан, то він — нікчемний бог, який не зміг чи не схотів допомогти моїм синам у притузі.
— Тихше, тихше, — попросив її Алавін, кидаючи збентежений погляд на Мандрівця.
Той лише м’яко сказав:
— Я сумую разом із вами. Та волю Вірд ніхто не владен змінити. Коли чутки про те, що сталося, дійдуть сюди, можливо, будуть розповідати, буцімто я був там і навіть урятував Германаріха. Знайте ж, що проти часу безсилі навіть боги. Я вчинив те, що я приречений вчинити. Пам’ятайте: зустрівши кінець, який їм було призначено, Гатавульф і Солберн захистили честь свого роду й укрили свої ймення славою, яка не потьмяніє, доки житиме їхнє плем’я.
— Але Германаріх досі топче землю, — відрубала Ульріка. — Алавіне, обов’язок мститися тепер переходить до тебе.
— Ні! — відказав Мандрівець. — Алавін має важливіше завдання. Він повинен врятувати кров роду, дати йому нове життя. Ось чому я прийшов до вас.
Мандрівець обернувся до юнака, що дивився на нього широко розплющеними очима.
— Алавіне, — мовив він далі, — мені відомо прийдешнє, і тягар цей тяжкий. Та іноді мені вдається використати свої знання, щоб відвернути лихо. Слухай мене уважно, бо це востаннє, коли ти чуєш мене.
— Мандрівче, ні! — скрикнув Алавін. Повітря сичанням вихопилося в Ульріки крізь стиснуті зуби.
Сивочолий здійняв вільну від списа руку.
— Незабаром настане зима, — мовив він, — та за нею прийдуть весна й літо. Листя облетіло з дерева твого роду, але в коренях його дрімає сила, і воно зазеленіє знову — якщо сокира не зрубає його. Поквапся. Хай Германаріх і поранений, він прагнутиме раз і назавжди покінчити з твоїм непокірним родом. Ти не збереш такої сили, як він. Якщо лишишся тут, загинеш. Подумай. У тебе все готово, щоб вирушити на захід, а вестготи приймуть вас радо, тим паче, що цьогоріч Атанаріх зазнав поразки від гунів на Дністрі і йому потрібні нові надійні люди. За кілька днів ти вже можеш бути в дорозі. Коли Германаріхові прислужники прийдуть сюди, то знайдуть лише згарище на місці Георота, адже ти підпалиш його, щоб не лишати на поталу королю й ушанувати пам’ять своїх загиблих братів. Ти не втікатимеш, ні. Ти вирушиш у нові землі, щоб там викувати міцне майбутнє. Алавіне, тепер ти відповідаєш за кров твоїх прабатьків. Бережи її.
Обличчя Ульріки спотворила лють.
— Авжеж, гарно стелиш, як завжди, — тремтячи, вигукнула вона. — Не слухай його лукавих слів, Алавіне. Стій на своєму. Помстися за моїх синів — за Тарасмундових синів.
Юнак натужно сковтнув.
— Ти насправді хочеш… щоб я пішов… коли вбивця Свангільд, Рандвара, Гатавульфа й Солберна… коли їхній убивця живий? — затинаючись, звернувся він до Мандрівця.
— Тобі не можна тут лишатися, — суворо відказав той. — Якщо лишишся, то віддаси останнє життя, що походить від твого батька, — віддаси королеві, разом із життями Гатавульфового сина, його дружини й твоєї матері. Немає безчестя у тому, щоб відступити, коли ворог переважає.
— Т-так… я міг би найняти військо у вестготів…
— Не буде потреби. Послухай мене. За три роки ти почуєш звістку про Германаріха, яка втішить тебе. Кара богів спостигне його. Даю тобі слово.
— Чого воно варте, твоє слово? — зневажливо кинула Ульріка.
Алавін набрав побільше повітря, розправив плечі, якусь хвилю постояв так, а тоді ваговито промовив:
— Мовчи, мачухо. Я чоловік у цьому домі. Ми вчинимо так, як радить Мандрівець.
Та за мить у ньому знову озвався хлопчик:
— Але ж, велителю, прабатьку! Невже ми більше ніколи тебе не побачимо? Не покидай нас!
— Я мушу, — відказав Сивочолий. — Так треба для вашого блага. — І несподівано додав: — Атож, краще мені піти негайно. На все вам добре! Прощавайте!
Він рушив через сповнену тінями залу й вийшов за двері, у дощ і вітер.
43 рік
Патруль тримав у кількох місцях, розкиданих по епохах, бази відпочинку для своїх працівників. Одним із таких місць були Гаваї до прибуття полінезійців. Хоча курорт цей існував протягом кількох тисяч років, ми з Лорі вважали себе щасливцями, коли вдалося забронювати там котедж на один місяць. Правду кажучи, ми підозрювали, що Менс Еверард заради нас натиснув на деякі свої важелі.
Утім, він ані словом не прохопився про це, коли наприкінці нашої відпустки навідався до нас. Менс був невимушено люб’язний, ходив з нами на пікнік, серфив, а потім віддав належне вечері, яку приготувала Лорі. Лише після цього він заговорив про те, що лежало позаду й попереду на наших світових лініях.