Ми сиділи на терасі, що прилягала до будинку.
Прохолодна синява сутінь збиралася в садку, лягала на розбуялий довкола ліс. На сході берег стрімко уривався в море, що мінилося, наче живе срібло; на заході вечірня зоря мерехтіла над Мауна-Кеа. Жебонів потічок. Це місце зцілювало душі.
— Отже, ти готовий повернутися? — поцікавився Еверард.
— Так, — відповів я. — І тепер уже буде значно легше. Підґрунтя закладено, основну інформацію зібрано й опрацьовано. Мені потрібно буде лише записати пісні й перекази в тому вигляді, в якому вони виникли, і простежити, як вони змінювалися.
— Лише! — вигукнула Лорі, добротливо кепкуючи, і заспокійливо накрила мою долоню своєю. — Що ж, принаймні ти оговтався від свого горя.
— Ти впевнений у цьому, Карле? — стишивши голос, запитав Еверард.
Відповідаючи йому, я був спокійний.
— Так. Певна річ, зі мною назавжди лишаться болючі спомини, але така вже людська доля. Мені є пригадати і багато чого доброго, і тепер я знову здатен це робити.
— Ти, звісно, розумієш, що більше не можна так перейматися, як раніше? Це хвороба багатьох із нас. — Невже його голос ледь помітно затремтів? Еверард швидко провадив далі: — Коли таке трапляється, людина мусить перехворіти й одужати.
— Розумію, — підказав я і гмикнув. — А хіба тобі ще не відомо, зрозумів я чи ні?
Еверард пихнув люлькою.
— Не зовсім. Оскільки решта твоєї роботи відбудеться без нетипових для польового агента ускладнень, я не став витрачати свого життєвого ресурсу й ресурсів Патруля на подальше розслідування. Я прибув сюди не в офіційних справах — лише як друг, що просто хоче дізнатися, як ти. Можеш не казати мені нічого, про що тобі хотілося б промовчати.
— Ах ти ж старий добродушний ведмедю, — всміхнулася до нього Лорі.
Я почувався не надто впевнено, але ковток коктейлю «Ром колінз» мене заспокоїв.
— Що ж, я розкажу все, що тобі цікаво, — почав я. — З Алавіном усе буде гаразд — я подбав за це.
Еверард нашорошився.
— Як? — запитав він.
— Не хвилюйся, Менсе. Я діяв обережно, здебільшого не напряму. Щоразу ховався під іншою маскою. Кілька разів він бачив мене, але не впізнав. — Я провів рукою по гладенько, на римський манер, виголеному підборіддю. Волосся я теж підстриг коротко, а за потреби патрульний має доступ до щонайдосконаліших маскувальних технологій. — Так, Мандрівець пішов на спочинок.
— Це добре. — Еверард розслабився й відхилився на спинку крісла. — То що ж стало з тим хлопцем?
— З Алавіном? Він повів досить таки значну ватагу готів, серед них і свою матір Ереліву разом з її родиною, на захід, де приєднався до Фрітіґерна. — (Він поведе їх, за три століття, проте належним чином висловити такі часові відношення можна було тільки темпоральною мовою.) — Там до нього поставилися прихильно, а надто після того, як він охрестився. Уже через це, як ти розумієш, Мандрівцеві потрібно було щезнути. Як міг християнин мати щось спільне з язичницьким богом?
— Гм… Цікаво, а він пізніше згадував про нього?
— Як мені видається, він не надто розводився про мене. Звісно, якщо його нащадки — а він вдало одружився, — якщо його нащадки зберегли якісь перекази, то, мабуть, вважали мене якимось духом, що тиняється десь на їхній прабатьківщині.
— Прабатьківщині? А, так, звісно. То Алавін більше ніколи не повернувся до України, так?
— Ні, навряд чи. Змалювати тобі події тих років?
— Так, будь ласка. Я трохи вивчав ту добу, коли працював над твоєю справою, але не цікавився пізнішими деталями. До того ж після цього на моїй світовій лінії спливло вже чимало часу.
«І чимало всякого тобі довелося зазнати», — подумав я, а вголос сказав:
— Отож, 374 року Фрітіґернові підданці з дозволу імператора перетнули Дунай й осіли у Фракії. Невдовзі й Атанаріх переселився до Трансильванії. Натиск гунів ставав надто сильним. Протягом кількох років римські урядовці гнобили й визискували готів — інакше кажучи, правили ними. Зрештою готи вирішили, що з них годі, і повстали. Запозичивши від гунів ідею кінного війська, вони розвинули її й організували власну, важку, кавалерію, яка в битві під Адріанополем 378 року знесла римське військо. Алавін, до речі, відзначився в тій битві, і звідти почався його шлях до того високого становища, якого він згодом досягнув. 381 року новий імператор, Феодосій, уклав мир із готами, і більшість їхніх воїнів вступили на римську службу як федерати, себто союзники. Далі — нові конфлікти, битви, міграції, адже відбувалося Велике переселення народів. Підсумовуючи історію мого Алавіна, скажу, що після бурхливого, але довгого і загалом щасливого життя він помер у королівстві, яке вестготи заснували в південній Ґаллії. Його нащадки відіграли провідну роль у формуванні іспанської нації. Отож, як бачиш, я можу спокійно покинути цю родину й повернутися до роботи.