Рука Лорі міцно стиснула мою.
Сутінки переходили в ніч. На небі загорілися зорі. Жар в Еверардовій люльці червонясто блимав, наче маленька зірка. Сам патрульний здавався темним громаддям, горою, що здіймалася проти західного небокраю.
— Атож, — замислено мовив він, — начебто щось таке пригадую. Але ти розповідаєш про вестготів. А остготи, Алавінові земляки? Вони ж завоювали Італію, чи не так?
— Так, але це було згодом, — відказав я. — Спершу їм довелося зазнати жахливих поневірянь. — Я замовк. Слова, які я мав сказати, ятрили ще не цілком загоєну рану. — Мандрівець не збрехав. Свангільд було відомщено.
374 рік
Германаріх самотньо сидів під зоряним небом. Голосив вітер. Здалеку долинало вовче виття.
Вісті гінців схвилювали його людей, і він не зміг довго терпіти їхнє нажахане шепотіння. Король наказав двом воїнам допомогти йому дістатися сходами на плаский дах укріплення. Вони посадовили його на лаву біля парапету і накинули на згорблені плечі хутряний плащ.
— Ідіть! — гаркнув він, і воїни, у серцях яких оселився страх, поквапилися геть.
Германаріх дивився, як на заході догоряло сонце, тимчасом як на сході громадилися синяво-чорні грозові хмари. Вони покрили вже добру чверть неба. Раз по раз між ними шугали блискавки.
Над ранок буря буде вже тут. Поки ж прибув лише її передвісник, вітер, по-зимовому холодний посеред літа. Де небо було ще чисте, міріади крихітних зірок сяяли чужим, безжальним світлом. Германаріх намагався відвести погляд від Воданового Воза, що кружляв довкола вічно зверненого на північ Тівазового Ока, але сузір’я Мандрівця немов притягувало його.
— Я не шанував вас, боги, — пробурмотів король. — Вірив лише у власні сили. Ви ж виявилися куди підступніші й жорстокіші, ніж я гадав.
Він сидів, могутній володар, кривий на руку й ногу, не здатний нічого вдіяти, коли почув про те, що ворог переправився через річку й розчавив копитами військо, яке повинне було його спинити. Германаріх мав би міркувати, що робити далі, роздавати накази, гуртувати свій народ. Під мудрим проводом вони ще могли дати ворогові відсіч. Але в голові у короля було порожньо.
Та ні, не порожньо. Його череп — ці кістяні палати — заповнювали мертві воїни, мужі, які полягли в бою з Гатавульфом і Солберном, цвіт західних готів. Були б вони цими днями живі, вони б відкинули гунів разом з Германаріхом на чолі. Але Германаріх теж помер, у тій самій кривавій битві. Лишився тільки каліка, якому постійний біль підточував розум.
Він не міг зробити для свого королівства нічого кращого, окрім як передати його старшому із живих синів, покладаючи надію, що той буде достойніший і зможе перемогти гунів. Германаріх вишкірив зуби до зірок. Він добре знав, яка оманлива ця надія. На остготів чекала поразка, плюндрування, різанина, полон. Якщо вони й здобудуть знову свободу, то станеться це, коли він, Германаріх, уже давно перетвориться на порох.
Він? О, яким це було б щастям! Чи ж лише його плоть? Що чекає на нього по той бік темряви?
Король дістав кинджал. Лезо клинка зблиснуло в сяйві зірок і спалахах блискавиць. Якусь хвилю воно тремтіло в Германаріховій руці. Щось бубонів вітер.
— Годі! — скрикнув король.
Відгорнувши бороду, він приклав лезо до шиї з правого боку. Очі, немов самохіть, знову здійнялися до Воза. Щось біле маяло там, клаптик хмарини — чи Свангільд, що їде поруч з Мандрівцем? Германаріх зібрався на всій тій відвазі, яка йому ще лишилася. Він натиснув лезом і потягнув.
Кров ринула з перетятої горлянки. Король осунувся й повалився на дах. Останнє, що почув Германаріх, був грім. Він звучав, як тупіт гунських коней, що несли на захід темряву.
Морська зоря
I
Удень Ньєрда мандрувала разом з тюленями, китами й рибами, яких вона створила. З пальців своїх вона пускала за вітром мартинів і морське шумовиння. А на краю світу Ньєрдині доньки танцювали під її пісню, що викликала дощ із небес або змушувала хвилі ряхтіти світлом. Коли зі сходу насувала темрява, Ньєрда лягала на ложе й укривалася ніччю. Але часто вона підіймалася рано-вранці, задовго до сходу сонця, мала-бо пильнувати свого моря. На чолі її сяяла вранішня зоря.