— Ні, дякую, — відказав Еверард. — Я зустрінуся з нею пізніше, як домовлялися. Просто подумав, що не завадить трохи прогулятися містом. Я не був тут з… гм… 1952-го, коли провів тут кілька днів відпустки. Мені тоді сподобався Амстердам.
— Що ж, сподіваюся, ви приємно проведете час. Тут багато чого змінилося. Може, вам потрібен гід, чи машина, чи ще якась допомога? Ні? А як щодо приміщення для вашої зустрічі?
— Гадаю, немає потреби. У повідомленні агентки Флоріс сказано, що вона краще пояснить мені суть справи у себе вдома.
Попри очевидне розчарування співрозмовника, Еверард ані натяком не прохопився, про що йде мова. Справа була доволі дражлива, і зовсім не конче знати подробиці тим, кого вона безпосередньо не стосується і хто не працював поза своєю рідною епохою. До того ж Еверард не був певен, у чому саме полягала загроза.
Спорядившись картою, гаманцем, повним гульденів, і кількома практичними порадами, він вирушив на прогулянку. У крамниці він купив тютюну для своєї люльки і проїзний квиток на громадський транспорт. Патрульний не пройшов гіпнокурсу нідерландської мови, але кожен, з ким він спілкувався, чудово розмовляв англійською. Еверард гуляв без мети, куди несуть ноги.
Тридцять чотири роки — довгий строк. (На його світовій лінії, звісно, минуло більше. Менс вступив до Патруля, дістав статус позачасового агента, повештався крізь віки й епохи майже по всій планеті. Тепер Лондон Єлизавети Першої чи Пасаргади Кіра Великого стали йому ближчі, ніж вулиці, якими він простував сьогодні. Невже те літо справді було таке золоте? Чи то він сам просто був молодий і не обтяжений знанням?) Еверард замалим не побоювався того, що на нього тут чекає.
Наступні кілька годин його заспокоїли. Амстердам не перетворився на стічну канаву, як дехто про нього казав. Від майдану Дам до Центрального вокзалу місто кишіло неохайною молоддю, але Еверард не бачив, щоб хтось комусь створював зайві клопоти. На алейках, які відходили просто від вулиці Дамрак, можна було щонайприємніше побайдикувати в котрійсь кав’ярні чи маленькому барі з величезним вибором пива. Сексшопи містилися на доволі значній віддалі один від одного, розкидані поміж звичайних крамниць і надзвичайних книгарень. Коли Еверард узяв екскурсійний тур каналом і гід байдужісінько вказав йому на Квартал червоних ліхтарів, патрульний передусім побачив старовинні будинки, що ушляхетнювали всю стару частину міста. Його попереджали про кишенькових злодіїв, але всі застережні заходи виявилися зайвими. У Нью-Йорку Еверардові доводилося вдихати густіший смог, а в Ґрамерсі-парку — обходити більше собачого гівна, ніж у будь-якому житловому районі Амстердама. На ланч він зайшов до приємного ресторанчика, де добре готували вугрів. Міський музей американця розчарував — щодо сучасного мистецтва Еверард лишався закостенілим обивателем і чесно це визнавав, — а ось у Державному він забув про все на світі і, згубивши лік часу, ходив його залами аж до закриття.
Помалу наближався час іти до Флоріс. Годину Еверард призначив сам під час попередньої телефонної розмови. Флоріс не заперечувала. Польова агентка, фахівець другого класу, вона посідала доволі високе місце в ієрархії Патруля, та все ж не таке, щоб сперечатися з позачасовиком. У будь-якому разі година для зустрічі була цілком нормальна, тим паче, що до неї можна було переміститися з будь-якого моменту. Може, Флоріс так і зробила, перестрибнувши вперед відразу після сніданку.
Що ж до Еверарда, то цей перепочинок аж ніяк не приспав його пильності. Навпаки. До того ж, познайомившись хоча б трохи з рідним містом агентки, із тим середовищем, з якого вона походила, патрульний щось дізнався і про неї саму. В цьому була потреба. Можливо, їм доведеться тісно співпрацювати.
Еверард попростував пішки від парку Музеумплейн уздовж каналу Сінґельґрахт, а потім через парк Вондела. Вода блищала, листя й трава висвічували на сонці. Хлопчина у взятому на винайм човнику працював веслами, поглядаючи на дівчину, що сиділа перед ним; літня пара прогулювалася попідруч під деревами, старшими за них самих; вихором промчав гурт велосипедистів, сповнюючи довкілля криками і сміхом. Патрульний подумки повернувся до Аудекерк — Старої церкви, до тих, небачених поки що, картин Рембрандта… так, і Ван-Ґоґа, замислився про все те життя, що пульсує в місті сьогодні, пульсувало у минулому й пульсуватиме в майбутньому, про все те, що породило це життя й плекало його. Еверард знав: уся ця реальність — лише спектральне мерехтіння, дифракційні кільця на абстрактному й нестабільному просторі-часі, багатобарвне сяйво, яке щомиті може не просто щезнути, а стати таким, якого ніколи не існувало.