— Усю родину, сер? Але ж діти…
— Так-так, діти також, обов’язково. Геть усі. Вона підготувала для вас якийсь особливий сюрприз, щось, що хоче показати в себе вдома. Ви всі маєте бути там.
— Ну що ж… коли вже вона так наполягає… Гаразд, сер.
— Уся ваша родина, о пів на одинадцяту, тільки не спізнюйтеся. Побачимося там, місіс Ендербі. — Еверард вклонився на прощання й вийшов на вулицю.
Він зробив усе, що міг. Тепер — до Нельсонів. Патрульний промайнув три квартали вниз по вулиці, залишив часоліт у темному провулку й пішов до будинку. Тепер він теж вчинив злочин, такий самий, як і Штайн. Цікаво, як воно на планеті вигнання.
Часового човника ніде не було видно, а модель з епохи Ін надто велика, щоб десь її сховати. Отже, Чарлі ще не прибув. Доти доведеться діяти експромтом.
Стукаючи в двері, Еверард розмірковував, до чого може призвести його порятунок родини Ендербі. Діти виростуть, матимуть своїх дітей — поза сумнівом, нічим не визначних англійців середнього класу. Але колись, за багато століть, може народитися — або не народитися — хтось важливий. Звісно, час еластичний. Окрім рідкісних випадків, важив не конкретний предок, а загальний генофонд і людське суспільство. І все ж це міг бути саме той рідкісний випадок.
Йому відчинила молода дівчина. Невисока на зріст, миловида, вона не відзначалася ефектною вродою, але охайний однострій був їй дуже до лиця.
— Міс Нельсон?
— Так.
— Моє прізвище Еверард. Я друг Чарлі Віткома. Можна мені зайти? Я маю для вас доволі неочікувані новини.
— Я збиралася йти, — вибачливо промовила вона.
— Ви нікуди не підете. — Неправильний хід: дівчина аж заціпеніла від обурення. — Вибачте. Я вам зараз усе поясню.
Вона провела його до сірої захаращеної вітальні.
— Прошу сідати, містере Еверарде. Будь ласка, не говоріть голосно. Моя родина спить. Їм завтра рано вставати.
Еверард зручно вмостився. Мері, що присіла на краєчок канапи, дивилася на нього великими очима. Цікаво, чи були серед її предків Вульфнот і Едґар. Так… по стількох століттях, що сплили, — безперечно, були. А може, і Штайн також.
— Ви з Повітряних Сил? — запитала дівчина. — Ви там познайомилися з Чарлі?
— Ні, я з розвідки. Тому й у цивільному. Скажіть, будь ласка, коли ви бачилися з ним востаннє?
— Давно, кілька тижнів тому. Його частина тепер у Франції. Сподіваюся, ця війна скоро закінчиться. Вони ж розуміють, що програли, хіба ні? Навіщо тоді далі воюють? — вона схилила голову набік і запитливо глянула на нього. — То що у вас за новини для мене?
— Зараз я до цього перейду.
Він узявся плести всілякі нісенітниці, оповідаючи про стан справ по той бік Ла-Маншу. Дивна річ — розмовляти з привидом. А психоблок заважав розповісти правду. Еверард хотів, але коли намагався, язик дерев’янів йому в роті.
— …і чого коштує дістати пляшку дешевого червоного винця…
— Перепрошую, — нетерпляче перебила вона. — Чи не могли б ви перейти до суті? У мене справді на сьогодні домовлено…
— Ох, вибачте. Вибачте, будь ласка. Звичайно… Бачте, річ у тому…
Його врятував стукіт у двері.
— Даруйте, — пробурмотіла Мері й пішла повз щільно затулені вікна, щоб відчинити. Еверард м’якими кроками рушив за нею.
Дівчина відсахнулася, стишено зойкнувши:
— Чарлі!
Вітком пригорнув її до себе, забувши про кров на своєму ютському вбранні. Еверард зайшов до передпокою. Англієць уп’явся в нього нажаханими очима.
— Ти…
Він потягнувся по свій паралізатор, але дуло Еверардового вже дивилося на нього.
— Не будь дурнем, — сказав американець. — Я твій друг. І хочу допомогти. Скажи-но, який божевільний план ти вигадав?
— Я… я не пущу її… не пущу туди…
— І ти думаєш, вони цього не помітять? — Еверард перейшов на темпоральну, єдину мову, якою вони могли вільно розмовляти за присутності наляканої Мері. — Коли я полишав Мейнвезерінга, він уже щось підозрював. Якщо ми не зробимо все правильно, вони за сигналом тривоги піднімуть усі підрозділи Патруля. Щоб виправити помилку, дівчину, імовірно, вб’ють. А тебе відправлять у заслання.
— Я… — Вітком натужно сковтнув слину. Обличчя його перетворилося на маску страху. — Ти… дозволиш їй піти й померти?
— Ні, не дозволю. Але все це треба зробити розумніше.
— Ми втечемо… знайдемо якусь віддалену епоху… вирушимо до динозаврів, якщо треба.