— Я розумію.
«Як же добре я розумію. Друга Пунічна…»
— Звісно, ми маємо час.
«Час!»
— Зберіть думки докупи. — Щирість Еверардової усмішки здивувала його самого. — Мої теж трохи розкидані. Слухайте, чому б нам не розслабитися і просто собі поговорити на цю, чи на будь-яку іншу тему. Ходімо кудись вип’ємо, повечеряємо, познайомимося краще одне з одним. А завтра вже по-справжньому візьмемося за роботу.
— Дякую вам. — Вона провела рукою по тугих золотавих косах, обвитих довкола голови. Еверард пригадав, що давньогерманські жінки носили довге волосся. Немовби відчувши ту чарівну силу, якими люди по всьому світу наділяють волосся, Флоріс уже бадьоріше промовила:
— Так, завтра ми дамо раду.
3
Зима принесла дощі, сніг, потім знову дощі, якими батожив різкий вітер. Негода шаленіла аж до весни. Річки розбухли, оболоні й болота затопило. Люди вигрібали із засіків останнє зерно, забивали більше, ніж хотілося б, виснаженої худоби, частіше ходили на полювання й приносили здобичі менше, ніж зазвичай. Здавалося, після минулорічної посухи боги шукали нових способів дошкулити людям.
Стояла ясна, хоч і холодна ніч, коли бруктери зібрались у своєму святилищі. Може, це був добрий знак. Вітер гнав розпатлані хмари, примарно-білі поруч із повним місяцем, що линув поміж них. Де-не-де тьмяно миготіли зірки. Дерева в гаю здавалися темними безформними громаддями, лише на верхівках чітко окреслювалися голі гілки, що тяглися до неба. Їхнє порипування звучало наче невідома мова, якою дерева відповідали на сердите виття вітру.
Шуміло полум’я, червоними й жовтими омахами вихоплюючись із розпеченого до білого жару осердя. Іскри порскали вгору, щоб стати на мить подобою зірок, а потім згаснути. Світло вогнища ледве торкалося грубезних стовбурів довкола галявини, і здавалося, немовби вони ворушаться, неспокійні, як тіні. Полум’я відсвічувало на вістрях списів і в очах присутніх людей, вихоплювало з мороку їхні похмурі обличчя, але одразу й губилося в бородах і кошлатому вбранні.
Потойбіч багаття височіли ідоли, грубо витесані з цілих колод. Воєн, Тів і Донар стояли потріскані, сірі, порослі мохом і поганим грибом. Нерга була новіша; нещодавно пофарбована, вона блищала в місячному сяйві, вирізьблена вмілим рабом із південних земель. У миготливому світлі могло здатися, ніби статуя жива, ніби перед людьми — сама богиня. Вепра, що смажився на жару, вбили не так для інших богів, як для неї.
Їх, чоловіків, зібралося небагато, і серед них майже не було молоді. Всі, хто міг, пішли минулого літа за своїми вождями на той бік Рейну, щоб разом із Бурмундом Батавом битися проти римлян. Вони досі були там, і вдома за ними тяжко сумували. Вел-Ета закликала голів бруктерських родин зібратися цієї ночі тут, щоб принести жертви й вислухати її.
Повітря зашелестіло, вихоплюючись із вуст присутніх, коли вона виступила на світло. Вбрання її було місячно-біле, облямоване темним хутром, на грудях палало намисто з необробленого бурштину. Вітер колихав її спідницю, а плащ маяв, наче великі крила. Які ж думки таїлися під її каптуром? Віщунка здійняла руки, зблиснули золоті браслети, що, наче змії, оповили їх. Усі списи похилилися перед нею.
Гайдгін, що порався коло вепра, стояв найближче до вогню, окремо від інших. Він дістав ніж, підніс лезо до губ, а тоді знову вклав у піхви.
— Вітаємо тебе, наша велителько, — мовив він. — Дивися, як ти й наказала, сюди прийшли ті, хто промовляє від імені свого народу. Вони прагнуть почути те, що боги мають їм сказати твоїми вустами. Говори, коли твоя ласка.
Ета опустила руки. Голос її, хоч і негучний, пробивався крізь нічні звуки й діставався до кожного бруктера. Навіть більше, ніж у Гайдгіновому, у ньому чулося щось чужоземне, він здіймався й опадав, наче хвилі, що б’ються об далекий берег. Можливо, почасти саме тому до неї ставилися з таким святобливим трепетом.
— Слухайте ж мене, синове Брукта, важливі бо ті вісті, що їх я принесла! Меча здійнято, вовки й ворони ситі, відьми Нерги літають на волі. Слава героям! Та спершу скажу те, що ви знаєте. Коли я скликала вас сюди, єдиним моїм бажання було наснажити вас. Багато часу збігло, у домівках ваших оселився голод, а ворог досі не подоланий. Багато з вас дивуються, навіщо ми об’єдналися з нашими братами за річкою. Ми маємо помститися за ганьбу, але ярма на шиї у нас нема. Ми маємо разом побудувати королівство, але не побудуємо, якщо вони зазнають поразки. Так, ґалльські племена теж повстали, але надто мінливі вони на вдачу. Так, Бурмунд розбив убіїв, цих псів Риму, але римляни спустошили землі наших друзів, гугернів. Так, ми взяли в облогу Могунціак і Кастру Ветеру, але від мурів першої фортеці довелося відступити, а друга місяць за місяцем тримає оборону. Так, ми здобули чимало перемог на полі бою, але зазнавали ми й поразок, і втрати наші тяжкі. Тим-то я лише хотіла повторити свою обіцянку, яку дала вам: Рим упаде, кості його легіонерів усіють поля, а червоний півень заспіває на даху кожного римлянина — то буде помста Нерги. Нам лише треба битися далі. Але сьогодні — авжеж, із волі богині — до мене прискакав вістовець від самого Бурмунда. Кастра Ветера, Старий Табір нашого ворога, піддався. Легат Вокула, переможець битви під Могунціаком, мертвий, а Новезій, де він помер, також припинив опір. Колонія Аґриппіни, чванливе місто убіїв, просить миру. Нерга держить своє слово, синове Брукта, не майте сумніву. Вона виконає свою обіцянку повністю. Рим упаде!