Їхні крики здійнялися до неба.
Вона ще якийсь час промовляла до них, але не дуже довго, а потім тихо завершила:
— Коли нарешті ваші воїни повернуться додому, Нерга благословить їхні стегна, і вони стануть батьками дітей, які правитимуть світом. Тепер бенкетуйте перед богинею, а завтра принесіть надію вашим жінкам.
Вона здійняла руку. Знову чоловіки похилили перед нею списи. Віщунка взяла з вогнища головешку й, освітлюючи нею собі дорогу, зникла в темряві.
Гайдгін наказав зняти приношення з рожна. Смаженину покраяли на кусні й узялися поїдати соковите м’ясиво. Гайдгін, одначе, мовчав, поки інші один з-перед одного балакали про ті дивовижні новини, які їм принесла віщунка. На нього часто нападала така мовчанка. Бруктери вже звикли до цього. Їм вистачало того, що Гайдгін був вірник Вел-Ети, а крім того, й сам собою розумний, меткий ватажок. Був він худорлявий, з вузьким обличчям, сивими пасмами в чорній чуприні й коротко обтятою бородою.
Коли кості були кинуті на купу сміття, а вогонь став пригасати, Гайдгін від імені всіх попросив у богів доброї ночі. Чоловіки подалися до пристановища неподалік, де вони могли перепочити, перш ніж зранку вирушити в дорогу. Гайдгін пішов у інший бік. Смолоскип освітлював ледь помітну стежку, аж доки чоловік не вибрався з-під склепіння дерев на широку просіку. Там він кинув смолоскип, і той згас. Вітер гнав по небу примарні хмари, між якими над західним краєм лісу линув місяць.
Перед Гайдгіном горбилася хатина. На солом’яній стрісі біліла паморозь. Всередині, як йому було відомо, вздовж однієї стіни спала худоба, вздовж протилежної — люди серед свого начиння й припасів — зрештою, звична річ, окрім того, що ці люди служили Вел-Еті. За хатиною височіла її вежа з масивних, скріплених залізом колод, зведена для того, щоб віщунка могла лишатися на самоті зі своїми видивами. Гайдгін попрямував туди.
Шлях йому перепинив чоловік зі списом.
— Стій! — крикнув сторож. Потім, придивившись у місячному світлі, мовив: — О, це ви, мій володарю. Ви хочете переночувати?
— Ні, — відказав Гайдгін. — Незабаром світанок, а біля пристановища стоїть припнутий кінь, що довезе мене додому. Та спершу я хотів би поговорити з велителькою.
Сторож завагався.
— Ви ж не збираєтеся її будити?
— Я не думаю, що вона спить, — мовив Гайдгін.
Чоловікові не лишалося нічого, окрім як пропустити його.
Гайдгін постукав у двері вежі. Рабиня прокинулася й відсунула засув. Побачивши його, дівчина піднесла соснову скіпку до глиняного каганця, а потім нею запалила другий, який узяв Гайдгін. Драбиною він видерся до горішнього покою.
Як Гайдгін і очікував — бо вони вже віддавна знали одне одного, — Ета сиділа на своєму високому стільці, уп’явшись очима в тіні, які кидав її світильник. Великі, чудернацькі, вони колихалися поміж балками, скринями, шкурами й хутрами, чаклунським начинням і речами, привезеними з мандрівок. Було холодно, і віщунка горнулась у свій плащ, накинувши каптур на голову. Вона поглянула на Гайдгіна, і він побачив її огорнуте темрявою обличчя.
— Привіт! — тихо мовила вона.
У мерхлому світлі з її вуст вихопилася примарна хмаринка пари.
Гайдгін сів на підлогу, притулившись спиною до боковини ліжка.
— Тобі треба відпочити, — промовив він.
— Ти ж знаєш: саме тепер я не можу.
Він кивнув.
— І все ж тобі треба відпочити. Інакше ти себе виснажиш.
Йому здалося, що він помітив тінь усмішки на її вустах.
— Я так живу вже багато років, і досі тримаюся.
Гайдгін стенув плечима.
— Що ж, поспи тоді, коли зможеш.