— Цей сон однаково буде уривчастий.
— Про що ти думала?
— Про все, звісно, — стомлено відказала вона. — Що означають ці перемоги. Що нам робити далі.
Він зітхнув.
— Я так і гадав. Але навіщо? Усе ж ясно.
Сповнений тіней, каптур зібгався складками й розгладився, коли віщунка похитала головою.
— Ні, не ясно. Я розумію тебе, Гайдгіне. Римське військо впало нам до рук, і ти вважаєш, що ми повинні вчинити так, як чинили воїни в давнину. Віддати все богам. Перерізати горлянки, переламати зброю, потрощити вози, вкинути все в болото, щоб удовольнити Тіва.
— Славна буде жертва. Розігріє кров нашим людям.
— І розлютить римлян.
Гайдгін широко всміхнувся.
— Я знаю римлян краще за тебе, моя Ето.
Чи не здригнулася вона, наче від болю? Чоловік поквапився додати:
— Я хочу сказати, що як військовий вождь мав справу з ними і з їхніми посіпаками. Богиня небагато розповідає тобі про такі щоденні справи, правда? Римляни не схожі на нас. У них холодні, завбачливі голови…
— І тому ти так добре їх розумієш.
— Люди й справді кажуть, що я хитрий, — не знітившись, відповів він. — Тож скористаймося з мого розуму. Кажу тобі: вбивство римлян підніме племена й приведе до нас нових воїнів, а не підштовхне ворога до помсти. — Він споважнів. — Крім того, боги будуть задоволені. Вони запам’ятають.
— Я думала про це, — сказала йому віщунка. — Посланець каже, що Бурмунд має намір помилувати полонених…
Гайдгін заціпенів.
— Ха, — мовив він. — Он як… Зрозуміло, він же сам наполовину римлянин.
— А отже, знає їх краще за тебе. Він вважає, що нерозумно влаштовувати різанину. Це може розлютити римлян так, що вони кинуть проти нас усю свою міць, чого б це їм не коштуватиме в інших частинах імперії. — Ета здійняла руку. — Зачекай. Він знає також, чого — на нашу думку — можуть захотіти боги. Він надсилає мені полоненого римського ватажка.
Гайдгін випростався.
— Ну, хоч щось!
— Бурмунд переказує, що якщо треба, ми можемо вбити римлянина у святилищі, але радить не поспішати. Заручник, якого можна обміняти на щось значно цінніше… — На мить вона змовкла. — Я весь цей час подумки зверталася до Ньєрди. Бажає вона цієї крові чи ні? Богиня не дала мені знаку. Я гадаю, це означає — ні.
— Аси…
Ета, що сиділа над Гайдгіном, несподівано жорстко урвала його:
— Нехай Воєн і решта бурчать на Ньєрду, Нергу, коли їм так хочеться. Я служу їй. Полонений житиме.
Чоловік насуплено втупився у підлогу, кусаючи себе за губу.
— Ти знаєш, що я ворог Риму, і знаєш чому, — провадила віщунка далі. — Але всі ці розмови про те, щоб зруйнувати його… більше й більше розмов, тимчасом як війна стає дедалі виснажливішою… Я збагнула, що це лише порожні слова. Насправді це не богиня наказує мені промовляти їх, це я переконала себе, ніби вона хоче, щоб я їх промовила. Сьогодні ввечері я знову мусила казати те саме, інакше люди збентежилися б і похитнулись. Але ж чи справді ми можемо здобути щось більше, ніж вигнати римлян з цих земель?
— Чи можемо ми здобути бодай це, якщо занедбаємо богів? — вихопилося в Гайдгіна.
— А може, нам треба просто відмовитися від твоїх домагань влади і слави? — різко відказала Ета.
Чоловік зиркнув на неї.
— Я не стерпів би таких слів від когось іншого.
Віщунка підвелася зі стільця. Голос її зазвучав м’якше:
— Гайдгіне, давній друже, пробач мені. Я не хотіла тебе образити. Не можна, щоб у нас, у нас із тобою, пішло на нелад.
Він також підвівся.
— Я присягнув колись… що йтиму за тобою.
Вона взяла обидві його руки у свої.
— І йшов. Ти завжди був мені вірним супутником.
Вона відкинула голову назад, щоб поглянути на нього, каптур спав, і Гайдгін у світлі каганця побачив її обличчя. Тіні залягли в зморшках і підкреслили вилиці, але сховали нитки сивини у каштанових косах.
— Ми з тобою так багато пройшли.
— Але я не присягав, що сліпо коритимуся тобі, — пробурмотів чоловік.
Він і не корився. Часом кістьми лягав, не погоджуючись з її забаганками. А опісля доводив, що мав слушність.
— Так багато… — прошепотіла віщунка, немов не чуючи його слів. Карі очі втупилися у темряву за його спиною. — Чому ми зупинилися тут, на східному березі великої річки? Чи не тому, що нас виснажили роки й дороги? Нам слід було мандрувати далі, можливо, до батавів. Їхні землі виходять до моря.
— Бруктери радо прийняли нас. Вони зробили все, про що ти просила.
— О так. І я вдячна їм, була і є. Та одного дня постане єдине королівство, що об’єднуватиме всі племена, і я знову побачу, як зірка Ньєрди сяє над морем.