— О, я мав на своєму віку досить битв. І двобоїв також. Кожен, хто назве мене боягузом, ще до заходу сонця годуватиме круків. — Він зробив паузу. «У мене таке відчуття, що я можу достукатися до Бурмунда, змусити його трохи розкритися. Якщо ми хочемо з’ясувати, чому часовий потік розгалужується, і збагнути, який напрямок правильний, а який хибний для нас і всього світу, тоді нам потрібно зрозуміти, як мислить цей чоловік — ключова постать у цьому всьому». — Але я людина розсудлива. Краще торгувати, а не воювати, коли є така можливість.
— У майбутньому ти матимеш добрий зиск із торгівлі з нами, — виголосив Классік. — Імперія ґаллів… — він замислився. — А чом би й ні? Бурштин можна везти на захід і суходолом, і морем… Я про це поміркую, коли матиму час.
— Зачекайте, — урвав його Бурмунд. — У мене є справи.
Він пришпорив коня й поскакав від них.
Классік проводжав його настороженим поглядом. Батав під’їхав до колони полонених римлян. З ним саме порівнявся хвіст цієї сумної процесії. Бурмунд відвів убік чи не єдиного чоловіка, який ішов прямо й гордо, обгорнувши довкола свого схудлого тіла чисту й ошатну тогу, незважаючи на очевидну непрактичність такого одягу. Бурмунд нахилився до нього і щось сказав.
— Що це йому спало на думку? — пробурмотів Классік.
Одразу ж похопившись, він обернувся й сердито глипнув на Еверарда — мабуть, збагнув, що прибулець може почути зайве. Не слід показувати чужинцям незгоди між союзниками.
«Треба відвернути його увагу, інакше він може прогнати мене», — вирішив патрульний і промовив уголос:
— Імперія ґаллів, ти сказав? Ти маєш на увазі її як частину Римської імперії?
Відповідь Еверард знав наперед.
— Це незалежна держава всіх ґалльських племен. Її проголосив я. І я її імператор.
Еверард удав, ніби відповідним чином вражений почутим.
— Даруй мені, володарю! Я прибув сюди нещодавно й не чув про це.
Классік сардонічно посміхнувся. У ньому відчувалося щось більше, ніж просто марнославство.
— Власне кажучи, імперія, заснована нещодавно. Мине ще чимало часу, доки я зможу правити нею з трону, а не з сідла.
Классіка вдалося легко розбалакати. Хай цей гот, що прибився до них, і був неосвічений та маловпливовий, але все ж хтось, із ким можна поговорити, до того ж чоловік показний, який багато бачив, і ґаллові лестила його зацікавленість.
Классікові задуми вражали кожною подробицею і в будь-якому разі не були божевільними. Він хотів від’єднати Ґаллію від Риму й у такий спосіб відрізати Британію від імперії. З нечисленними залогами й бунтівливими жителями, острів невдовзі впав би йому до рук. Еверард бачив, що Классік сильно недооцінює міць і рішучість Риму. Нічого дивного. Він не міг знати, що громадянські війни закінчилися й відтепер ніщо не заважатиме Веспасіанові правити вмілою і твердою рукою.
— Але нам потрібні союзники, — визнав ґалл. — Цивіліс, схоже, вагається… — Він стулив рот, збагнувши, що знову сказав забагато. — Які твої наміри, Еверарде? — запитав він.
— Я лише мандрую, пане, — запевнив його патрульний. «Треба дібрати правильний тон, не покірливий і не надто гордий». — Ти виявив мені честь тим, що розповів про свої плани. Майбутня торгівля…
Классік відмахнувся й відвів погляд убік. На його обличчі з’явився жорсткий вираз. «Він розмірковує, він наближається до рішення, яке, мабуть, вже давно обдумує. І я можу здогадатися, що це за рішення». Еверардові за спиною сипонуло морозом.
Бурмунд завершив свою коротку розмову з римлянином і віддав наказ охоронцеві, який повів полоненого до грубої хижки-мазанки, одного з тих укриттів, що їх германці лаштували собі під час облоги. Бурмунд тим часом під’їхав до своєї надвірної варти — ватаги хвацьких хлопців, що неподалік гарцювали на конях, і звернувся до найменшого з них. Хлопчина покірно кивнув і теж поквапився до покинутого табору, наздогнавши римлянина та його вартівника. Там ще лишалося кілька германців, які мали наглядати за цивільним населенням фортеці. У них були запасні коні, припаси й усе можливе спорядження.
Бурмунд повернувся до своїх співрозмовників.
— У чому річ? — різко запитав його Классік.
— Це їхній легат, як я й гадав, — відказав Бурмунд. — Я вирішив, що надішлю котрогось римського ватажка Веледі. Ґутлаф, мій найшвидший вершник, поїде наперед, щоб повідомити її.
— Але навіщо?
— Я чув, мої люди ремствують, і знаю, що ті, хто лишився вдома, почуваються так само. Ми здобули чимало перемог, але зазнали й поразок, а війна тягнеться далі. Під Асцибургієм — скажу по правді — ми втратили цвіт нашого війська, а мене поранили, що надовго вибило мене з колії. До ворога ж підходять свіжі сили. Люди кажуть, давно вже час улаштувати богам кривавий бенкет, а ми саме захопили цілу купу ворогів. Треба, мовляв, убити їх, понищити їхню зброю й принести все в жертву богам. Тоді й переможемо.