Мері вивільнилася з його обіймів. Вона вже розтулила рота, щоб закричати.
— Тихо! — наказав їй Еверард. — Твоє життя в небезпеці, а ми намагаємося його врятувати. Якщо не віриш мені, повір Чарлі.
Він знову звернувся темпоральною до Віткома:
— Слухай, друже, немає такого місця чи часу, де ти міг би сховатися. Мері Нельсон померла сьогодні ввечері. Це історія. Її не було в 1947 році. Це теж історія. Я сам уже вскочив у халепу: родини, до якої вона мала піти з відвідинами, не буде вдома, коли на їхній будинок упаде бомба. Якщо ти спробуєш утекти з нею, тебе вистежать. Нам просто пощастило, що сюди ще не прибув ніхто з патрульних.
Вітком намагався опанувати себе.
— Припустімо, я стрибну з нею до 1948 року. Звідки ти знаєш, чи вона раптом не з’явилася в 1948-му? Може, це теж історія.
— Друже, ти не зможеш. Ну ж бо, спробуй. Скажи їй, що хочеш перенести її на чотири роки в майбутнє.
Вітком застогнав.
— Це розголошення… а в мене психоблок…
— Отож-бо й воно. Тобі ледве вистачило волі, щоб постати тут, перед нею, але розповісти їй ти нічого не зможеш. Тобі доведеться брехати. Та й, зрештою, як ти поясниш, хто вона? Якщо Мері Нельсон, то вона — дезертир. Якщо візьме інше ім’я, тоді де свідоцтво про народження, атестат про освіту, продовольча книжка — усі ті папери, на які уряди двадцятого століття так ревно моляться? Це безнадійно, Чарлі.
— То що ж тоді робити?
— Зустрітися з Патрулем і домогтися свого. Зачекай хвильку тут.
Еверард відчував холодний спокій, він не мав часу боятися і замислюватися над своєю поведінкою.
Повернувшись на вулицю, він відшукав часоліт і запрограмував його з’явитися за п’ять років рівно опівдні на майдані Пікаділлі. Американець ляснув по головному перемикачу, переконався, що часоліт зник, а потім повернувся до будинку. Мері тремтіла й плакала в обіймах Віткома. Бідолашні діти, що заблукали в лісі! А бодай їм!
— Гаразд, — Еверард відпровадив їх до вітальні. — Тепер ще трохи почекаймо.
Довго чекати не довелося. У кімнаті виник часоліт з двома патрульними в сірих одностроях і зі зброєю в руках. Еверард оглушив їх пострілами з паралізатора, виставленого на слабку потужність.
— Допоможи мені зв’язати їх, Чарлі, — сказав він.
Мері безмовно принишкла в кутку.
Коли патрульні опритомніли, Еверард став над ними, холодно посміхаючись.
— У чому нас звинувачують, хлопці? — запитав він темпоральною.
— Гадаю, ти й сам добре це знаєш, — спокійно відповів один з них. — Головне відділення доручило нам вистежити вас. Ми перевірили наступний тиждень і виявили, що ти врятував родину, яка мала загинути під час бомбардування. Особиста справа Віткома підказала нам, що далі ти вирушиш сюди, щоб допомогти йому врятувати цю жінку, яка мала померти сьогодні. Краще звільни нас, не погіршуй своєї ситуації.
— Я не змінив історії, — сказав Еверард. — Данелліанці ж існують ще там, у майбутньому?
— Так, звісно, але…
— А звідки ви знаєте, що родина Ендербі мала померти?
— У їхній будинок влучила бомба, а вони сказали, що залишили його тільки тому, що…
— Ага, але ж головне тут те, що вони його залишили. Це стало історією. Отже, тепер це ви хочете змінити минуле.
— Але ця жінка…
— А ви впевнені, що не існувало котроїсь Мері Нельсон, яка оселилася, скажімо, 1850 року в Лондоні й померла від старості в 1900-му?
Худорляве обличчя патрульного скривилося в посмішці.
— А ти впертий хлопчина, еге ж? Все одно це не спрацює. Ти не можеш перемогти цілий Патруль.
— Та невже? Я можу лишити вас тут, доки не прийдуть Ендербі й побачать вас. До того ж я налаштував свій часоліт так, щоб він з’явився в багатолюдному місці. Тільки мені відомо, коли це станеться. Який вплив усе це матиме на історію?
— Патруль вживе заходів… виправить усе, як ти виправив в п’ятому столітті.
— Можливо! Та я можу значно полегшити їм роботу, якщо до мого прохання дослухаються. Я хочу поговорити з данелліанцем.
— Що?!
— Ви мене добре почули, — сказав Еверард. — Якщо потрібно, я сяду на ваш часоліт і вирушу на мільйон років уперед. Я поясню їм особисто, що буде набагато простіше, якщо вони дозволять нам відступити від правил.
У цьому немає потреби.
Еверард обернувся, і йому перехопило дух. Паралізатор випав із його руки.
Він не міг дивитися на постать, що сліпила його своїм сяйвом. Із пересохлого горла вихопився схлип. Він позадкував.
Твоє прохання розглянуто, — повідомив безгучний голос. — Його взято до відома й зважено за багато років до твого народження. Але ти однаково був потрібен як ланка в ланцюзі часу. Якби ти сьогодні зазнав невдачі, годі було б чекати милосердя.