Мабуть, це було однією з причин того, що в Чотирнадцятому почалися гризня й заворушення. Ворожнеча між регулярними й допоміжними військами трохи не переросла у справжні битви. Цивіліс був серед тих командирів, хто намагався залагодити ситуацію. Новий імператор Вітеллій відправив легіонерів до Британії, а батавів долучив до своїх палацових військ.
— Але з цього теж не вийшло нічого доброго. Вітеллій не мав хисту до командування людьми. Мої солдати зледачіли, пиячили на посту, влаштовували бійки в бараках. Зрештою він повернув нас до Германії. Нічого іншого йому й не лишалося, якщо тільки він не хотів кровопролиття, під час якого цілком могла пролитися і його імператорська кров. Ми його терпіти не могли.
Пором, широкий пліт із колод, що рухався на веслах, перетнув річку. Вершники з’їхали з нього й зникли в гущавині лісу.
— Веспасіан тримав Африку й Азію, — розповідав далі Бурмунд. — Його воєначальник Прім висадився в Італії і написав до мене. Атож, на той час моє ім’я вже було відоме.
Бурмунд звернувся до своїх численних знайомих. Легкодухий легат-римлянин погодився. Люди вирушили зайняти перевали в Альпах, щоб прихильники Вітеллія серед ґаллів чи германців не змогли пройти на північ, тоді як італійці з іберійцями мали вдосталь своїх клопотів. Бурмунд скликав зібрання свого племені. Призов, який оголосив Вітеллій, став для них останньою краплею. Батави більше не збиралися терпіти над собою наруги. Вони закалатали мечами в щити й загукали.
Сусідні племена фризів і каннінефатів уже знали, що затівається. На їхніх фолькмотах чоловіків закликали ставати на боротьбу. Тунгрійська когорта покинула своє місце розташування й приєдналася до повстанців. Почувши такі вісті, германці з допоміжних військ, що прямували на південь до Віттелія, втекли зі служби.
Проти Бурмунда виступили два легіони. Він розбив їх і загнав рештки до Кастри Ветери. Перейшовши Рейн, він здобув перемогу в сутичці біля Бонни. Його посланці переконували захисників Старого Табору перейти на бік Веспасіана. Ті відмовилися. Саме тоді Бурмунд проголосив від’єднання і війну за свободу.
До його союзу долучилися Бруктери, тенктери й хамави. Він розсилав гінців по всіх усюдах Германії. З лісових нетрищ під його знамена стікалися ватаги шукачів пригод. Вел-Ета провістила загибель Риму.
— А тоді приєдналися ґалли, — мовив Бурмунд, — ті, яких вдалося підняти на повстання Классіку та його товаришам. Поки лише три племені… Що сталося?
Еверард здригнувся був від скрику, який почув тільки він.
— Нічого, — відказав він, — мені здалося, я побачив якийсь рух, але ні, я помилився. Втома дається взнаки.
— Вони вбивають їх у лісі, — захлиналася Флоріс. — Це жахливо. Ну чому, чому ми прибули сюди саме цього дня?
— Ти пам’ятаєш чому, — відказав він їй. — Не дивися туди.
Вони не могли витрачати роки на те, щоб з’ясувати всі деталі.
Патруль не міг дозволити собі змарнувати так багато життєвого ресурсу своїх працівників. Крім того, цей сегмент простору-часу був нестабільний: що менше прибульці з майбутнього переміщатимуться в ньому, то краще. Еверард вирішив навідатися до Цивіліса за кілька місяців до розгалуження в історії. Попередні розвідини показали, що до батавського керманича буде легше доступитися після взяття Кастри Ветери; до того ж існувала ймовірність зустрітися і з Классіком. Еверард і Флоріс сподівалися зібрати достатньо інформації й покинути цей час, перш ніж станеться те, що описував Таціт.
— Чи не Классік підлаштував це? — запитав Еверард.
— Можливо, але я не впевнена, — схлипнувши, відказала Флоріс. Патрульний її не засуджував. Він і сам не міг спокійно дивитися на кровопролиття, хоча й чимало бачив його на своєму віку. — Він там, серед германців, але дерева заважають мені бачити, а вітер — чути. Він знає їхню мову?
— Навряд чи, хіба зовсім трохи, як мені відомо. Але декотрі з германців розуміють латину…
— Твій дух десь далеко, Еверарде, — промовив Бурмунд.
— Я… у мене справді якесь недобре передчуття, — відказав патрульний.
«Не зайве натякнути йому, ніби я відун, що володіє даром передбачення. Пізніше може згодитися».